«Схаменулась бідолашна…» - казали люди, коли бачили як молода йде вулицею у білій сукні і посміхається сусідам майже у всі тридцять два, ледве стримуючись, щоб не показати, яка ж вона насправді «щаслива» у цю мить. Своїм неосвіченим поглядом люди розсудили, що ось нарешті вона натішилась і знайшла своє щастя.
Лише прониклива людина могла помітити, що в цю мить Іванні хотілось краще розревітитися, та бити кулаками у подушки, стіни та по обличчю тому лиху, що зробило з нею таке нещастя, що змушує йти проти своїх потягів, дихати не в такт серцебиттю та жити не за сонцем, а за луною.
Йти у цій яскраво білій сукні по цій вулиці і дивитись в обличчя цих людей, їй би довіку не знімати ту чорну сукню, в якій йшла тоді, чи ту червону, в якій останнього разу була щаслива, але тільки не цю білу.
Хотілося взяти і одним помахом руки здерти з себе цей білий хомут, що все сильніше затягувався на її тонесенькій шиї. Пустити по вітру ці білі моменти, попіл від догорівшої сукні. І плюнути кожному у обличчя, хто зараз стоїть і заздрить її «щастю».
Закричати що є сили, і від надриву зірвати зв’язки.
І чи не щастя прямувати у білій сукні, та ще й у такій дорогій по центральній вулиці під руку з молодим у двадцять два роки?
«Щаслива…» - заздрили незаміжні молодиці, що б на її місці не просто розходжували по подвір’ю, а б потягли такого ясена стрімголов до РАЦСу.
Баби бідкалися: «І як же його угодило її взяти за дружину? Чи не чув, що встигла натворити його молода за буйні роки молодості? Такий же гарний хлопчина…».
А цей гарний хлопчина тим часом все міцніше тримав її руку в своїй, наче намагаючись відгородити кохану від цих страхітливих та заздрісних поглядів. Вона таке як сама разом із цими бабами карала себе за роки безумства, хоча вона то і знала всю правду, ось вони ж знали лише балачки.