|
Старший брат Микола дуже любив малу. Та й назвали її батьки так тому, що вже назвавши старшого сина Миколою схаменулися, що хотіли назвати Іваном, тому вирішили так назвати наступного сина, а тут ба дівчинка. Так ото і вийшла чарівна Іванка, як називав її дядько Сергій.
Ванка мандрувала собі вулицями рідного містечка, куди вони переїхали, коли малій був рік, а Миколі шість. Облаштуватись на новому місці допоміг дядько Сергій. Він вже на той момент був «городовий», вже дуже місцевий, працював у 1-й міській лікарні і збирався одружуватися.
Історій про дядька Сергія Ванка з дитинства начулась вдосталь. Він, як розповідав татко ще у університеті був просто у суцільному фаворі, довго за жодною з дівчат не сумував, просто через те, що їй на зміну одразу інша приходила.
День був досить сонячний і щось нереально погожий, щось на диво безхмарно було на душі у Ванки.
Вона відчувала, що щаслива, її усмішка освітлювала своїм сяйвом вулицю краще, ніж це яскраве сонечко.
Але одна думка гризла її зсередини: «Чи можна радіти з чужого горя?». Цим питанням вона задавалась не перший тиждень, протягом всього того часу, що справа про розлучення дядька Сергія і його дружини Дарини була у суді. І нарешті, учора татко прийшов додому, сів, поклав на стіл газету і хлібину і зітхнув, що нарешті Сергій отримав рішення суду.
Ця думка не давала їй заснути цілу ніч, не давала думати про уроки цілий день. Навіть в цей момент вона не могла спокійно йти, вона то оступалася, то і взагалі зупинялася.
Вона так чекала цього дня, того моменту коли він стане хоча б нічий, ніж чужий. «Він вільний, він нарешті вільний. Боже, як же я цього чекала» - думала Іванна. Їй так кортіло побачити його ясно-зелені і вільні-вільні очі, зазирнути в них і побачити там себе, хоч на хвильку тепер тільки себе.
- Іванно, можна я тебе проведу додому. – Пристав знайомий з паралельного класу, що декілька тижнів ходив за нею тінню та все шоколадки зарубіжні їй таскав, що тато з-за кордону йому привозив. Ванка була розумна і хитра. Вона вже давно для себе зрозуміла, що крім дядька Сергія їй ніхто не потрібен, тому шоколад їла, але додому ходила сама чи з дівчатами. Але сьогодні був особливий день, вона відчувала, що трапиться щось особливе. Вона не бачила дядька Сергія уже двадцять шість проклятих днів, поки він не міг ніяк здихатися своєї колишньої.
Він не приходив послухати як вона грає, не приходив розповісти про операції, не приходив, щоб показати хоча б свої ясно-зелені очі.
Ванка не спішила додому, вдома їй було нічого робити. Їй хотілось на волі помріяти про дядька Сергія, до того ж таке сонечко світило.
Вона знала, що до будинку Сергія рукою подати, він жив у декількох хвилинах від її школи. Їй так хотілося піти його навідати. Та де ж узяти привід? Мати щось передала? Чи татко просив щось переказати?
Ні, все не те. А ноги тим часом уже несли її до будинку Сергія. І ось його оселя уже за рогом.
- Боже, Ванко, що ж я наробив? – Не міг знайти собі раду дядько Сергій, що снував по кімнаті, шукаючи свої цигарки. Він курив «Парламент», дівчині від нього завжди пахло, а не тхнуло цими цигарками.
Врешті він знайшов свій антидепресант у кишені штанів, що лежали у кучі одягу біля дивану.
Сергій сів біля вікна, взяв у зуби цигарку і затягнувся так наче у останній раз. Він її не скурив, він її майже заковтнув і потягся одразу за другою.
Думки так і колотили його зсередини. Йому здавалось його совість перетворилась у якийсь страшний вірус, що прямувала по його венам і артеріям у всі куточки організму, заходячи у гості до кожного органу, заражаючи його своїми настроями, а там починала бити його, наносячи смертельні гематоми. Здавалось він стікає кров’ю зсередини через докори сумління за те, що він зробив з цією дівчинкою.
Ванка сиділа безмовно на дивані обмотавшись простирадлом, а іншу закривавлену підтягувала до себе, жмакаючи її у руках, наче намагаючись сховати свій стид. Вона не знала, що казати, що робити. Вона заклякла і боялась не те, що ворушитись, а й дихати.
Сергій тим часом долав уже третю заспокійливу пігулку, що диміла у його пальцях і не розумів, як же можна тепер виправити те, що він накоїв.
- Дядьку Сергію… - Нарешті порушила тишу Ванка, що Сергій аж перелякався, що вона зараз почне плакати, як дитина, а як потім пояснювати це Яремі і Олені. Як в очі їм дивитися. Але у Іванни були інші думи. – Не картайте себе, благаю. Я сама винна в тому, що сталося, я сама цього хотіла. І якби час можна було відмотати назад, я би все зробила так само. – Цими словами дівчина не те, що здивувала Сергія, вона змінила його уявлення про неї, як про маленьку дівчинку, він подивився на неї як на жінку. Так, саме у цей момент, а не коли лягав з нею у ліжко.
Вона злізла з дивану, все залишаючись у простирадлі, що так гарно її обвивало, рудувате волосся так скуйовджено спадало по її оголених плечах, губи були трошки набряклі від поцілунків, а руки все кричали, що хочуть його обійняти.
«Боже, яка ж вона гарна» - промайнуло у голові у Сергія.
Іванка підійшла і присіла поруч з Сергієм, вона не могла надивитися на нього, а в те як він курить, вона була закохана ще змалечку.
Іванна все не могла наважитись доторкнутись до нього, а потім взяла і провела долонею по його щоці, він заплющив очі від насолоди і раптом запитав її.
- Ти колись мене пробачиш, мала?
- Що Ви таке кажете? По-перше, тепер Ви просто не маєте права називати мене малою, а по-друге, за що мені Вас пробачати? За те, що здійснили мою мрію?
- Мрію? – Здивувався Сергій. Йому почало здаватись, що щось він чи то не розуміє, чи хтось щось просто забув йому сказати.
- Так. Я все життя мріяла, щоб першим у мене були Ви.
- О, Боже, Ванко я ніколи не помічав…
- А що мені кожного дня Вам було ходити і казати? Головне, що це сталося.
- Іванно, це безглуздя. Мені наступного року 40 буде, а тобі всього 15. Цього не мало статись.
- Але сталося. І я щаслива від цього.
- Я використав тебе. Я використав тебе, о чиста моя дівчинко.
- Ні, Ви не праві. Але якщо це так називається, то я бажаю, щоб мене все життя використовували.
- Боже, якщо твій батько дізнається, він же не просто мене вб’є. Він зробить це з особливою жорстокістю. Ти ж його маленька дівчинка.
- Це уже не його справа. Це уже інший рівень. Його маленька дівчинка виросла, якщо вирішила віддатись чоловіку і довела свій намір до кінця.
Раптом задзвонив телефон, це викинуло трохи Сергія з його роздумів про власну совість до реальності. Та все ж нові хвилювання настигли не зовсім вже юного, але все ж таки приголомшливо гарного чоловіка.
Іванна сиділа і милувалася ним, наче бачила вперше, хоча починала розуміти, що у такій ситуації можливо бачить його і вперше і востаннє.
Їй так хотілося напитися, наїстися і надихатися ним удосталь, щоб потім хоч на якийсь час вистачило цього провіанту, а там вона щось придумає.
Сергій починав хвилювати, а раптом це телефонує Ярема, а телефон все розривався. Він вирішив це перевірити.
- Слухаю! – Промовив тремтячим голосом він.
- Сергію, привіт. Це я… - Він не помилився, на другому кінці таки почувся голос батька Іванни. Сергій кинув на неї одночасно і переляканий, і питальний погляд, а їй здавалось все було не те, що по барабану, по бубну.
- Так, Яремо. Щось сталося?
- Та нічого такого. Думаю, зателефоную, а то забігти хотів, провідати, та думаю, може ти де у справах, цілувати зачинені двері якось не хотілося. Як ти? Як настрій?
- Та я добре. Все нормально.
- Хоч не пив?
- Та що ти, я ж сам того хотів…- Він розмовляв з батьком цієї молоденької дівчинки, своїм найкращим другом більше 20 років, а думав лиш про те, як він її щойно «використав», і як би йому прийшлося до смаку зробити це з нею ще раз, а може і не раз. Він намагався слухати те, що казав Ярема, а вдавалось лиш в ті моменти, коли чув питальну інтонацію, але все ж таки приходилось перепитувати.
- Так, що ти її не бачив? – Зловив питальне речення друга Сергій.
- Кого? – перепитав він.
- Та я ж кажу, Іванна не прийшла вчасно додому, а мені не казала, що затримається, то я і питаю, ти не бачив її часом може коли зі школи йшла. – Згадка Яреми про дочку дещо повернула його чи то з небес, чи то навпаки з пекельного підземелля на землю.
- Іванну? – перепитав Сергій. Почувши своє ім’я Ванка почала махати руками, подаючи знак, що він нічого про неї не чув і не бачив її.
- Так, друже, дочку мою. Щось ти якийсь втомлений чи що?
- Так, є дещо. Треба відпочити, а то вимотало це розлучення мене. Ні, Ванку не бачив.
- Жаль. Ну тоді не буду заважати, лягай поспи чи що.
- Цим якраз і займуся.
- Бувай…
- І тобі всього найкращого. Я пізніш зателефоную. – Поклавши слухавку Сергій піднявся і попрямував до дівчини.
- Чим ти якраз зібрався зайнятись? – зупинила його питанням Ванка.
- Поцілую його дочку. – Лиш встигнув вронити Сергій, як реалізував свій замисел так, що у Ванки і зірочки, і вогники, і блискавки водночас в голові засяяли. Такого погляду свого «дядька» Ванка не бачила жодного разу у житті, таким вона покохала його ще більше.
Здавалось, він забув, що вона дочка кращого друга, що між майже 25 років різниці, що це не правильно і аморально. Він просто підхопив її у свої міцні і сильні обійми і поніс до дивану. Але спершу він схопив закривавлене простирадло, зім’яв і поклав на крісло, а вже потім отаборився з Іванною на дивані.
- «Використайте» мене знову. – Промовила Ванна. Сергій глянув на неї питальним поглядом. – Ну, Ви ж самі назвали це так.
- Давай по-іншому. Я ж тобі не чужий. О, Боже, що ж я роблю… - Майже схаменувся Сергій, але бідолашна Іванна не цього хотіла.
- Як по-іншому? – Протягнула Ванна і повернула своїм ніжним вказівним пальчиком обличчя дорослого, але безмежно коханого дядька до себе. – Як? – продовжувала вона, починаючи цілувати його обличчя, шию, груди, руки, відчуваючи, що викликає неможливе бажання у свого коханця. – Як Сергію? – У цей момент він трохи зупинив її, повернув її обличчя до свого і промовив.
- Я, мабуть, буду жалкувати про це все своє життя, але давай кохатися, а не так як ти сказала.
- Мені байдуже, як це називається, головне, що це я і Ви. Але якщо так краще, то давайте кохатися.
- Тоді ще одна умова.
- Все, що захочете. Називай мене на «ти», а то якось так, ми тут таке виробляємо, а ти мені викаєш, але при батьках все як завжди.
- Добре… - Погодилась мала.
- Добре! – Підсумував Сергій, і перед тим як повалити дівчину на диван, уп’явся в її набряклі і соковиті, як ті дві дольки мандарину, губи таким пристрасним, наче хотів висмоктати з них сік, поцілунком, якого ще ніколи не вдавалося відчути Іванці з однолітками.
ID:
347568
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.07.2012 23:49:47
© дата внесення змiн: 01.07.2012 23:49:47
автор: Біллі Джин
Вкажіть причину вашої скарги
|
