|
Вітер заглядав у відчинене вікно, намагаюсь підглянути за двома не по віку один одному коханцями, що все не могли насититися один одним. Штори билися об віконну раму в ритм биття думок у голові Іванни зсередини об її черепну коробку. Її мрія збулася, не дарма роки три одним махом задувала усі свічки на святковому торті, але страх починав оволодівати спочатку її колінами, потім у животі щось почало літати, серце калатало, мов божевільний годинник, ось вірус дістався голови і тут знайшов справжній притулок і однодумців удосталь.
Сергій прикинувся наче він спить. А вона сиділа і милувалась його грубим дорослим обличчям, тілом, яке старанно намагався тримати у формі, що в нього дуже добре виходило.
Вітер не давав їй заспокоїтись, давно вже вона так не нервувала.
Сергій ще ніколи в житті не був для неї таким і близьким, і далеким водночас.
За вікном йшов лапатий сніг. Земля з чорної починала перетворюватися на біле полотнище, мов те простирадло, що вони заплямували її цнотою і тепер вона ховає його у днищі шафи, щоб мама з таткою ненароком не натрапили за її найстрашнішу у житті таємницю.
Іванна стояла біля вікна, дивилася як сніжинки так замріяно кружляють по прозорості вітру і тихо лягають на чорну постіль. Такого лапатого снігу вона не бачила вже багато років. Так хотілося вибігти на вулицю, вдихнути морозного вітру і разом із ними закрутитись у білосніжному танку.
Але мама спустила Ванку з небес на землю, покликавши її:
- Іванно, дядько Сергій прийшов. – Серце закалатало так, ніби їй вкололи смертельну дозу адреналіну. Думки почали губитись, руки терпли від хвилювання, в животі щось махало своїми величезними крилами, здається, кажуть, що то метелики. Мама вирішила поквапити доньку: - Ваня, ти що не чула, іди, допоможи гостю роздягтись. – Після цих слів почувся голос рідного і коханого Сергія.
- Олено, я і сам упораюся, не турбуй Іванну.
- Мамо, я зараз. – Почувши його голос вона вже не могла втриматись. З того самого дня пройшло майже два місяці, майже два місяці вона його не бачила і не чула, майже два місяці Сергій находив привід, щоб не завітати у гості до друзів, у яких раніше бував майже щодня, майже два місяці Ванка перш ніж піти додому ходила до дому Сергія, щоб хоча б з-за рогу побачити чи то його потилицю, чи то хоча б його авто. Уже майже два місяці вона кожного дня згадувала усі деталі, подробиці того дня, кожне слово, кожний дотик, кожний подих, кожний погляд, а він все не давав про себе знати.
Він намагався сховатись від них, щоб знову не побачити її очей, її сліз, свого відображення в них і бажання, яке не зможе втримати.
Але тут такий привід. День народження Яреми, яке вже він пропустити ніяк не міг. Його кращому другу виповнювалося 40 років.
Ванна нафарбувала губи і попрямувала до прихожої, де ніяк не міг знайти собі місця Сергій.
- Добрий день, дядьку Сергію. – Звернулась Іванна до чоловіка, який стояв до неї спиною і дивився у вікно. Вона не могла стримати свого хвилювання, кожні секунд тридцять вона хапала повітря, наче востаннє, все продовжувала терти вологі долоні.
Нова зелена сукня, що їй мама придбала до свята, дуже яскраво підкреслювала принади її молодого, але вже дозрілого тіла, рудуваті трохи скуйовджені локони спадали на упругі груди, що одразу кинулося у очі Сергію, коли він нарешті знайшов сили поглянути на неї.
Він же був, здавалось, сьогодні найкрасивішим, ніж будь-коли раніше. Чорний класичний костюм, сорочка в смужечку і краватка темно-зеленого відтінку, що прямо кричала, що вони вбралися, мов ідеальна пара, черговий раз підкреслювали його прізвисько в її голові: «Аполлон».
- Іванно, привіт. – Відповів нарешті він. – Який же гарний сніг… - Додав він показуючи у вікно. Дівчина стояла мов заворожена, вона не могла вимовити ні слова. Їй хотілось кричати, плакати, битись, обійняти його, цілувати, признатись батьку, кому вона віддала своє серце, душу, тіло, цноту врешті решт. – Іванно… - Зробив спробу повернути її на землю Сергій. – У нас є всього декілька хвилин. Потім ми вже не зможемо поговорити.
- А є сенс? – Протягнула схвильована Іванна ледь стримуючи свої тремтячі руки.
- Іванно, ти не думай про мене зле. Я просто не міг прийти, я не знав, як же я погляну у вічі твоєму батьку, я не знав я погляну у твої очі.
- А що Ви боялись побачити в моїх очах? Сльози? Ви думали, що я маленька дівчинка буду рюмсати собі в подушку? Ви боялись сорому?
- Ні, зовсім не те. Я ще тоді зрозумів, що ти вже не маленька. І це не моя заслуга, ти вже такою до мене прийшла. Я боявся подивитися у твої очі і зрозуміти, що пристрасть, що ти в мені тоді пробудила не може померти.
- І що? Ви подивились у мої очі, який результат? – Іванна сама злякалась запитання, яке задала. Вона не хотіла чути відповіді, навіщо ж тоді запитала, їй краще б назавжди залишити в душі мрію про те, що дядько Сергій її колись покохає, аніж зрозуміти, що це ніколи не трапиться.
Але відповідь налякала її ще більше.
- Вань, я зрозумів, що я старий дядько, який ніяк не може викинути з голови смак твоїх поцілунків. –
Дядько Сергій сидів за столом якраз навпроти Іванни. Його очі палали, серце калатало, але ще більше нуртувало хвилювання у душі дівчини. Вона так боялася хоч на хвильку показати своє хвилювання. Один погляд міг усе зруйнувати. А як же хотілося закричати на увесь світ: «Я не хочу ховати своє кохання. Ось він, мій любий, навіки йому я віддала своє життя», і висмикнувши те простирадло зі схованки бігати по будинку, мов у Палестині зрання після весільної ночі.
Для неї той день саме і став їх першою весільною ніччю.
Сергій корив себе за те, що не зміг вже вигадати нового виправдання, щоб не прийти на ювілей кращого друга. Якщо б він і на цей раз не завітав би у гості, це стало би вже дуже підозріло.
Порив вітру силою свого подиху стрімголов встрепенув занавіски на вікні, ніби покликав спогади того дня у голову Ванки, тоді так само хвилювались тюлі. Мама поспішила причинити вікно, щоб нікого ненароком не застудити. Їм же тоді було байдуже, застуда, запалення, хвороба, смерть. Вони думали тільки про одне, чи може зовсім і не думали.
Татко щось розпинався про пацієнтів, про перевороти, що намічаються, про погоду, про смачнючі страви Олени, про Львів і те, як він за ним сумує. І раптом опустив на землю дочку і кращого друга подяками останньому за допомогу у одомашненні у новому місці.
Іванна і справді задумалася, що багато за що у цьому житті їй треба сказати «дякую» саме її омріяному дядьку Сергію.
Вона не любила цих посиденьок, завжди любила раніше йти з дівчатами кудись гуляти, а тут таке як підмінили дівчину, сидить і навіть і наміру не має кудись йти.
- Щось ти рідко почав до нас заглядати, друже. – Почав був батько, звертаючись до Сергія. – Розлучився та й у загул подався чи що? – Почав підколювати друга Ярема, не знаючи що цими словами ранить до самої глибини душі власну дочку.
Іванна після цих слів, стрепенувшись перевела погляд на Сергія, боячись, що татко все ж таки правий, Сергій же поглянув на неї так, ніби питаючи, як же вона могла у ньому засумніватися.
- Що ти, Яремо? Ні, який загул? Просто весь був у справах, так томився, що нічого вже не хотілось, а треба було звикати до холостяцького життя. – Заперечив другу Сергій, стараючись запевнити у протилежному все ж не друга, а його донечку.
- Сергію… Дядьку Сергію… - Звернулась до нього Іванна, коли залишились зовсім на хвильку на самоті, поки мама майструвала чай з солодким, а татко розмовляв з пацієнтом у коридорі.
- Ми ж домовились на ти…
- Це правда що ти не був у загулі? У тебе нікого за цей час не було? – Відважилась на відвертість юна леді.
- О, Іванно. Хотілось би тобі збрехати, сказати, що займався сексом направо і наліво, з ким вже і не пам’ятаю, щоб ти і згадувати про мене забула, та не можу. Так, за ці майже два місяці я не торкнувся жодної жінки. Ти була перша і єдина з того часу, як я розлучився.
- Я не знаю, як на це реагувати, чесно. Чи радіти, чи сумувати, чи кинутись Вам… тобі на шию і зацілувати.
- А чого ти хочеш?
- Більше всього на світі я хочу, щоб ти був щасливий. Колись мені здавалось, що мені байдуже, яким способом, але зараз я зрозуміла, що я не зможу жити, якщо ти будеш щасливий з кимось іншим. Тому я того дня тебе і поцілувала. Тоді ти вже не був чужий, ти був нічий. Я злякалась, що перш ніж я наважусь ступити до тебе ти знову станеш чужим, тож я не мала змоги, сил і часу втрачати свій шанс, та я не очікувала, що ти так відреагуєш.
- А що ти думала я зроблю?
- Приведеш мене за руку до татка, як бешкетне дитя.
- Ніколи не пізно. – Почав шуткувати, хапаючи за руку схвильовану Іванну Сергій. А вона не висмикуючи руку, а навпаки прижавши її до грудей продовжувала.
- А ти побачив в мені жінку, і не тільки побачив, ти мене від части єю і зробив. Чуєш як калатає серце моє?
- Чую… - Та Сергій брехав, гучніше ніж калатання його серця у цьому будинку могли бути хіба що балачки татка у коридорі.
ID:
347770
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.07.2012 23:25:23
© дата внесення змiн: 02.07.2012 23:25:23
автор: Біллі Джин
Вкажіть причину вашої скарги
|
