Коліс втручання у звичний хід золота коней -
котилися сині відсічі;
обпалена на вітрі - жнеш свої коси,
сонячні, наче пересторога,
звужені на кінцях до примар,
які заплутали
у тонкому напівпрозорому м’ясі…
Ці відчуття об’єднані сливами:
вуста весняних дерев
падають, ковтаючи злиття волів у корінні…
Цей шепіт шепіт залізних ланцюгів - можливість носити на зап’ястях,
викликати демонів…
Їхні тіні - безмежно викривлені кожним ричанням,
а колір відбитків – залежить від кольору шкіри…
Закликання до сонячних колісниць поміж руїнами та стелями без підлог,
поміж цими руїнами –
її закручені пасма вибіленого,
її падаюча краса;
вона западає за оболонку ока
й повзе до нервових закінчень
щоб змінити радіуси потоплених,
та вимити запилені
кратери півмісяця…
Порожнечею світла відкрила вона забуті мідії повік –
бо рвалося,
занепокоєно тріпотіли ноги у приберегових водах залитого неба –
панцир його світився…
Зубчасті звучання сполучень покривавленого
підносили залишки відбитків колісниць -
із заходом світла цей крик став чутний:
він лунає перед тінню вже скошених лугів,
де вона оголює груди навпроти сонячних муз,
навколо вереску кажанів і сирітських закликів до прощань…
Груди її палають...
Так закінчився день…
______________
Оригінал тут: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351733