- Чому мені завжди так сумно? – дівчина мимоволі провела білою рукою по очам, ніби змахуючи сльози. – Зі сторони певно здається, що я щаслива…Від цього мені стає ще гірше.
Друга дівчина хотіла посміхнутися, бо відверто кажучи, її завжди розважав цей драматизм подружки, але вона втрималася.
- Ти що хотіла би співчуття від оточуючих? – це було гарне питання, бо воно могло розірвати ланцюг похмурих думок.
- Ні!- дівчина підскочила з лавки. – Співчуття ще гірше за байдужість. Відчуваєш себе скаліченою…Хоча, може я й справді інвалід, моя душа неповноцінна, вона пошматована іклами реальності…
Слухаючи це, подруга важко зітхнула. Новий ланцюг. Треба було щось негайно казати.
- Ти читала «Синдром прокляття Ундіни»?
- А?
- Оповідання Вишневського.
- Ні. Це щось сумне?
- О, так.
- Переказуй мені, негайно. - дівчина знов вмостилася на дерев’яній лаві.
Подружка почала оповідати – виразно і у дрібних подробицях, повільно, ледь стримуючи задоволену посмішку. Вона була доволі рада, що не втратила здатності витягати найближчу їй людину з болота меланхолії.
*************************************************************
Інколи так важко знайти край мотузки, та ще важче не випустити його з рук.
