Після того,як тебе у мене забрали,я почала жити іншим життям. Перші дні після того,як побачила тебе в останній раз, я ловила себе на думці, що життя зупинилось, наче я померла. Я засинала пізно і лише тому, що вже не хватало сил і прокидалась тому, що так хотів організм. Перший місяць я жила лише за фізіологічними та біологічними законами. Хоча навіть не жила, існувала. Я навмисне пробувала втікати від думок, та від них не сховатись. Бо, де б я не була, вони були поряд. Та час не стояв на місці. Він біг з шаленою швидкістю вперед, залишаючи все позаду. Біль, смуток, розчарування. Від вогню залишився лише попіл. Але варто лише вітру спогадів подути, як ті жаринки знову розгорялись і пекли мою душу.
Пройшло трошки більше як півроку, минув твій день народження, через тиждень мій. Я хотіла, щоб ти був на ньому. Я знаю, що зараз ти дивишся з небес і жалієш про багато речей. Так, я ще досі не можу згадувати тебе без сліз. Ось і зараз я плачу. А як інакше? Я ж твоя копія. Твоя маленька копія.
