Як приходили вісточки від Андрія, то це була єдина розрада для Софії. Єдина втіха поза безкінечними турботами у чужій хаті, в котрій не знаходила собі місця, неволилася. Аби день до вечора скоротати - хапалася за будь-яку роботу.
Душ у хаті було немало: батько, матір, бабця немічна напівсліпа , двійко дівчат, старшій було дванадцять, а молодшій вісім, і ще Софія з немовлям. Дитя було прикре, плаксиве. Свекруха Софії кривди не чинила, але й прихильности не виявляла. Невдоволено обзивалася на ті плачі, але забавити внука не квапилася. А Софія марніла собі тихо від туги та недоспаних довгих зимових ночей, падаючи з сили поволі.
Якось уранці, після ночі без сну, випросилася у свекрухи батьків провідати. Добре закутала дитину у теплу перинку і вийшла на мороз.
Гостре повітря перехоплювало подих, густа пара клубками вигулькувала з рота, а сніг радо рипів під ногами, як бігла навпростець стежками попід старими вербами, вбраними в густу поволоку інею, через глибокі замети до батьківської хати. Минала ту зимову казку, зачудованно роззираючись , і чомусь відчувала себе птахою - де й втома ділася… А як ступила на рідне подвір'я – серце мало не стало від хвилювання. «Боже ж мій любий,! Яке тут все миле та дороге. Яке рідне…»
- Слава Йсусу Христу! – Привіталася з порога.
- Слава навіки Богу святому, Софієчко! – обізвалася сестричка Ганнуся і кинулася до сповитка, що ховав у собі її племінничка. – Як я скучила за тобою!
Підбігли й молодші діти і, мало не задушивши Софію в обіймах, кинулися захоплено товктися над малим Назарком.
- Слава навіки Богу! – Обізвався батько .
- А де мама? – Спиталася Софія.
- Пішла до вуйни, щось їй від неї спотребилося…
- Йой, який файнесенький! Тату, а подивіться лишень на него, подивіться! – заверещала захоплено сестричка. – Він не спит, тату! Він очками на мене кліпає!
Батько осміхнувся на ті зойки собі у вуса і гримнув незлобиво на молодшу доньку:
- Не йойкай над дитиною, Ганю. Поплюй і скажи «нівроку», бо ще спати вночи не схоче , плакати буде...
Дитя мовчки сопіло носиком і уважно зиркало на всіх карими оченятами. Іван обернувся до Софії, що стояла коло порогу з повними сліз величезними очима.
- Та чого-с стала в дверях? Ходи ближче…
- Тату, - мовила стиха, - візьміть мене додому поки Андрій з війська не прийде…
Запала мовчанка. Іван, обмірковував почуте, і видно було, що в душі його йде боротьба. По очах було видко, що шкода йому своєї дитини, але уголос промовив інше:
- Тепер там твій дім, Софіє… Терпи, небого, така твоя доля. Ти хотіла сего, не я.
- Тату, лиш доки не прийде…
Старша Ганнуся, обернувшись до них від немовляти, густо закліпала, відчувши напругу, що повисла в хаті після цих слів. Іван мовчав. А Софія, вловивши в батьковому погляді жаль, що боровся з мовчазною незгодою, ще якусь мить постояла, а тоді згребла дитину у оберемок і вибігла з хати не попрощавшись…
А навесні, як добре потепліло, перебралася Софія з дитиною до Андрієвої тітки, старшої маминої сестри, що була удовицею бездітною. Жінка була добра, побалакавши з сестрою, запевнила, що так буде краще для усіх.
- І тобі буде добре, Олено, і мені не зле. Ти, дєкувати Богу, діточками не обділена. А я буду поміч мати в хаті і розривку. І молодичка не буде неволитися – в мене просторо, хоть бери гуляй по хаті.
- Гадаєш, Марисю?
- А певно, що так! Будеш видіти, що так ліпше буде.
- Йой, Боже, Боже… Я де знаю…
- А я ти кажу!
- Та най буде… Аби лиш люди по селі не шемрали, що я невістку з хати вигнала! Бо ти не знаєш, який то є нарід?
- Не бійся. Я всім буду казати, що дуже-м тебе про се просила. Бо таки прошу, Олено. А, як прийде Андрій з війска, то най молоді думают, де і як їм жити.
ID:
362418
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.09.2012 15:40:47
© дата внесення змiн: 06.09.2012 16:51:35
автор: Адель Станіславська
Вкажіть причину вашої скарги
|
Важко жити в чужому домі,де тебе не розуміють,та ще й без підтримки коханого чоловіка...Проймає гірка жіноча доля... 
