у лоні скверу падають каштани
колючими розщілинами губ
на кожну нісенітницю - гуп-гуп! -
по лавці стежці ринві - ненастанно -
дробіннями осінніх самогубств
і я на лавку - яблуком ньютóна -
упала і лежу не підвестись
між маренням і здійсненням "колись"
розгублений розбурханий дальтонік
задивлений у випростану вись
і догниваю в розкоші строкатій
рудавим недомученим плодóм
не знаючи на що мені чекати
на вічні плоскогір'я зікуратів
а може на гоморру і содом…