|
Біографічні відомості
Народився 7 квітня 1945 року в селі Адріанополі на Луганщині. Середню школу-інтернат закінчив 1963 року. 1964 року вступив на українське відділення філологічного факультету Київського університету. 1965 року став студентом Донецького педагогічного інституту, звідки на початку 1967 року був відрахований за наказом ректора з формулюванням: «за дії несумісні зі званням радянського студента». Ці дії полягали в тому, що поширював у Донецькому університеті серед студентів роботу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», про що секретар Донецького обкому КПУ доповів у ЦК КПУ в «інформації» від 30 січня 1967. Влітку 1967 року була спроба продовжити здобувати вищу освіту в Літературному інституті в Москві, але, попри те, що успішно пройшов творчий конкурс, Голобородька не допустили до вступних іспитів. У 1968—1970 роках перебував на військовій службі в будівельних загонах на Далекому Сході. Після того працював на шахті та в радгоспі в рідному селі. 2001 року здобув вищу освіту в Луганському державному педагогічному університеті ім. Т. Г. Шевченка.
Творча біографія
Вірші розпочав друкувати 1963 року, коли в республіканській пресі з'явилося кілька добірок віршів. Перша поетична книжка «Летюче віконце», яка готувалася до друку в одному з київських видавництв, була знищена вже набраною для друку через незгоду автора співробітничати з органами державної безпеки (КГБ) колишнього СРСР.
Від 1969 року і аж до 1986 року твори Голобородька не друкували в Україні. 1970 року у США (Балтимор.) у видавництві «Смолоскип» була надрукована збірка віршів «Летюче віконце». Таке явище було нонсенсом у тогочасній радянській дійсності: раз друкують за кордоном — значить ворог… У 1983 році в Югославії була видана антологія світової поезії, яка мала назву «Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька». Збірник знайомив читачів Європи з предтечами поезії ХХ століття — По , Геббелем Уїтменом, Фетом, Бодлером, Норвідом, Малларме, Верлениом, Хопкінсом, Лотреамоном, Рембо, Лафаргом, також з творами поетів ХХ-го століття «від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька». В Україні перша збірка поезій «Зелен день» надрукована в київському видавництві 1988 року. За неї автора відзначено літературною премією ім. Василя Симоненка, якою відзначаються автори за успішну першу збірку поезій.
Того ж 1988 року Голобородька було прийнято до Спілки письменників України. У жовтні 1991 року брав участь в міжнародному фестивалі авторів, який відбувся в Торонто (Канада).
1990 року вийшла друком збірка «Ікар на метеликових крилах», 1992 року;— збірка «Калина об Різдві». За ці дві збірки 1994 року поета було відзначено Національною премією України імені Тараса Шевченка. 1999 року вийшла друком наступна поетична книжка під назвою «Слова у вишиваних сорочках». В останні роки Василь Голобородько опублікував також кілька розвідок на теми українського фольклору, зокрема «Міфопоетична трансформація українського обряду сватання в українських народних казках» (2002) та інші. В 2010 році видавництвом Грані-Т видана збірка дитячих поезій «Віршів повна рукавичка».
Окремі твори поета перекладено на польську, французьку, німецьку, англійську, румунську, хорватську, сербську, португальську, іспанську, естонську, латвійську, литовську, шведську, російську мови. Переклади репрезентують творчість поета у зарубіжних антологіях та часописах. Окремими виданнями вірші у перекладах іноземними мовами з'являлися: португальською у Бразилії 1991 року, англійською у Канаді 1991 року, польською у Польщі 1995 року.
http://uk.wikipedia.org/wiki/
(Повністю про творчість можна знайти в інтернеті)
ПО ГРУШІ
Уставай, братику, уже сонце устало —
покотилося по спинах корів,
покотилося по димарях,
уставай, а я в м атері торбу візьму —
підемо груші трусити.
У нас грушин ціла балка,
стане на весь район!
А груші! І що то за груші:
у рот покладеш — сама розтає,
ну, неначе з меду.
Мабуть, бджоли навесні
наносили меду у чашечки квітів!
А може, то сонце поналивало
у ті чашечки золота!
А пахнуть як! За сім кілометрів чутно!
І як виспіють — ледь труснеш —
долі ж — не видно листя,
суцільний мед,
розлитий на осінню ряднину.
А ми збираємо той мед,
а ми збираємо краплі пахучі сонця
повні картузи.
******
ЖІНКА З ГЛЕЧИКОМ МОЛОКА
Жінка з глечиком молока
зупинилася серед двору:
коси чорні, і станом тонка,
у очах ніби синє море.
Стала й слухає, як воно
щось балакає в глечику глинянім,
і сп’янили слова, як вино,
тихим звуком забутого імені.
І прислухалася до тіла свого,
молоком ніби білим наповненого:
розгорялося молоко, як вогонь,
і палило кордони недозволеного.
Так стояла, а глечик легкий
на руках — як дитина маленька.
Так стояла, а чоловіки
були схожі на того, хто далеко.
*******
ЛИСТ ДО СТЕЖКИ
Я далеко, далеко від тебе,
м оя вузенька,
у ясних споришах,
та я знаю, що ти ще жива —
І ЕЛЕН ДЕНЬ 29
не заросла травою:
ще ходять тобою м атері доїти корів,
ще бігаю ть хлопчаки купатися до ставка,
ще ідуть дівчатка збирати суниці в ліс,
ще проходять тобою на роботу чоловіки,
пихкаючи на ходу цигарками,
або ж під небом із пахучими зорями
ще гуляють тобою закохані.
Так, ти жива!
Ти жива!
Ти жива назавжди в мені
блакитною віссю у серці:
навколо тебе я обертаюся.
Навколо тебе обертається
по гіркій орбіті моє ж иття
із коханою і друзями,
із зустрічами і розлуками,
із усім тим, що називається жити.
Та коли я умру,
стежечко моя, що тоді буде?
Невже і ти умреш?
Ні, ти не умреш.
Ти не умреш,
а станеш віссю у серці якогось хлопчика,
який бігає зараз босоніж тобою.
Спасибі ж тобі, стежечко,
за те, що ти була віссю у моєму серці.
*******
З ДИТИНСТВА: СПРАГА
Комбайнери, хлопці засмаглі,
з веселим поглядом з-під колосся брів,
я ж знаю, як вам хочеться пити,
бо робота у ваших руках горить,
та й у полі спека така,
що нива стоїть ніби розтоплена —
ніби із самих променів пшениця!..
Знаєте, хлопці,
я вам золотим ковшем сонця
зачерпну чистої води з неба
над вашими головами!..
Як не хочете пити небесної блакиті,
то я виліплю із сонця, із променів, із пшениці
не простого глечика, а золотого
і принесу води!..
Як не хочете з глечика непростого,
то подайте мені відерце —
побіжу я скоренько у Вільхи,
де б’ють джерельця
срібними молоточками у дно зеленої криниці,
що он видніється,
викладена вологою цямрою,
і принесу повне відро!
*******
ПІСЛЯ ДОЩУ
Дощ пройшов.
Н а телевежі
сохнуть неба сині рядна.
В трави обпадають вишні,
як червоні краплі граду. По росі бредуть корови
під зелено-синім гаєм.
Кінострічкою дорога
пшеницями пробігає.
Пшениці як ліс на ниві.
Ми таких іще не знали!..
Йдуть машини вмиті в зливі,
давлять шинами дзеркала.
*******
ПЕРЕДЖНИВ’Я
Сизими хвилями жито
Розходиться з краю в край,
Сонцем липневим облите,
Б ’ється в зелений гай.
М едом і липою пахне
В стиглім колоссі зерно.
Скоро, вже скоро в комбайни
Бризне рікою воно.
Ж ита вродило багато,
Тільки б зібрати учас,
І проспіваються хати
Наскрізь піснями у нас.
*******
Ходить листя по узліссю…
Ходить листя по узліссю,
по стежині лісовій,
йде галявиною листя,
загляда в струмок ясний.
І струмок прадавню казку,
казку білу, наче день,
потихеньку-тихо каже,
листя слухає і йде.
Скрізь іде, проходить листя,
хоче ліс увесь пройти…
Я лежу такий безмовний.
Листя, ти мені прости.
*******
ТОЛОКА
Тіло Толоці виліпили із глини,
яку накопали у давньому глинищі за селом,
а потім привезли вантажівкою
(ходок десять, мабуть, зробили).
Замісили глину
посеред вулиці,
щоб усі люди бачили
та й сходилися ліпити Толоку.
Волосся Толоці заплели із соломи,
із русявої торішньої соломи.
На очі Толоці блакиті із річки
хлопчаки навозили
бочкою на співучих колесах.
І Іа засмаглу шию Толоці
повісили веселе намисто із коней
з дітлахами на їхніх спинах.
А коли виліпили Толоку,
то вона сама
поставила столи попід вишнями,
застелила скатертями вишиваними
і наставляла на них
щедре частування.
Сама припрохувала усіх людей,
які виліпили Толоку,
і водія, який возив глину.
І сама заспівувала стародавніх пісень.
*******
РАЙДУГА НА СТІНІ
Ішов дощ.
Сліпий дощ.
Світилися краплі на сонці, як зелене листя.
Н а вулиці стояла гола стіна,
під якою ми, хлопчаки, притулилися
у подертому батьківському одязі й босі
і дивилися, як світяться краплі, м ов зелене листя.
П адав дощ зеленим листям,
а м и ловили те листя у розкриті долоні,
аж поки самі не стали зеленими вівцями.
Ми укрилися вовною трави
і стали пастися одне в одного на спині,
як вівці на пагорбах, укритих травою.
Ми сміялися і галасували
і раптом побачили на стіні райдугу,
що висіла, як коромисло,
і гойдалася, і розбризкувала навколо нас
усі бачені й небачені барви…
І м и упали на дорогу зеленими камінцями
перед воротами чудовими
у високій кам ’яній стіні.
*******
ЯБЛУКО ДОБРИХ ВІСТЕЙ
Яблуко упало у траву —
гучно гупнуло
у дно серпневої тиші,
аж прокинувся я від луни,
і мені, пробудженому серед садка,
разом дійшло до свідомості —
яблуко впало!
Упало яблуко,
віщуючи про осінь.
О так осінь постукала до людей
падінням яблука —
і вже заходить у гості
і приносить у подарунок добрі вісті:
про обжинки по багатому урожаї у колгоспному полі,
про весілля на усіх вулицях у нашому селі,
про проводи хлопців до війська по всій Україні.
І подумалося мені,
п’ятнадцятирічному,
що добре бути яблуком серпневого садка
із його здатністю будити людей.
«Яблуко, яблуко,
навчи і мене
падати отак щедро в серця людей
із добрими вістями!»
*******
ЗЕЛЕН ДЕНЬ
Ой брате ти мій, Андрію, —
сопілка засмучених слів, —
ми здійснимо нашу мрію
у шумі зеленім гаїв:
під вільхою чи під вербою,
в краю, де родився і зріс,
ми викопаємо з тобою
криницю прозорих сліз.
Н ад нею червону калину
посадимо навесні,
хай пісню гойда солов’їну,
хай квітами плаче пісні.
Хай прийде туди із відерцем
дівчина у зелен день:
і брязне об воду денце,
і сонце у відро упаде.
А з сонцем у відро поллється
волосся і очі її,
й сопілка смутна відгукнеться
в зеленому шумі гаїв.
*******
НИТЯНИЙ ЗАЄЦЬ
Вибіг із хмари
заєць,
довгий нитяний заєць.
Виплигує нитяний заєць
по вишитому літом колоссі,
по землі порепаній, як губа,
по дахах череп’яних.
Тарабанить нитяний заєць
у денця відер на тину.
Прибиває нитяний заєць
пиляку на стежці
срібними цвяхами.
Котить нитяний заєць
по дорозі сонця,
яких нікому не перелічити.
Приніс нитяний заєць
курям зеленим — пшона,
дахам череп’яним — райдугу,
дітям — червоних маків сміху.
*******
ДОРОГОЮ ЧЕРЕЗ ЛІТО
Починається літо,
і наша хата сходить з підмурівка:
пов’язана золотою солом’яною хусткою,
з ясними очима
на білесенькому обличчі,
одягнена у зелену вишневу спідницю —
крокує дорогою у сонце,
що як велика музика
на достиглому колоссі у полі.
У хаті я і мої улюблені книжки,
що стоять на поличці
або лежать розгорнені, як птахи.
М ати біля вікна щось шиє,
повернувся брат із роботи із поля
і приніс пахощі солярки і зерна —
він комбайнер,
на лаві сидить батько,
голову схилив на руки —
думу думає якусь сумну.
П о долівці ходить м ’ята,
по долівці ходить проміння.
Х ата іде,
а за нею, мов черідка гусей,
крокують дорогою через літо
інші хати — усе село —
не схожі між собою
і на нашу хату не схожі,
але всі із золотою солом’яною покрівлею,
всі з ясними вікнами
на побілених стінах,
всі поміж зелених вишневих садків.
*******
З ДИТИНСТВА: СКИРТУВАННЯ
Батько Семен стояв на гарбі
з головою
у сонці,
а ми — сини-соколи — подавали з копиці:
підхоплювали оберемки музики на вила
і підносили до сонця.
Кректала гарба,
колеса рипіли,
брязкали вуздечками коні…
Коли їхали до скирти,
шматки блакитної дороги
прилипали до дзвінких підків,
а над гарбою, повною музики,
висіли на дротах прозорі журавлі,
прозорі сумні журавлі…
Увечері повертались додому,
і поле, як підбитий журавель,
дивилося нам услід
чорними очима терників
і щось говорило тихо
на прощання до гарби,
на якій ми повезли музику літа.
П оле говорило,
і ми антенами устромлених вил
ловили ті прощальні слова
і відверталися від чорних очей.
*******
РАНОК
(На тему картини Катерини Білокур)
В глиняному глечику, як бджоли,
молоко уранішнє гуде,
пахощами сяє серед столу
паляниці сонечко руде.
Н а тарілці м олода цибуля,
квашені із діжки огірки,
в гарно розмальованому кухлі
мед такий пахучий і липкий.
«Мамо, наготуйте на роботу —
я коситиму аж у Крутій…»
І плигає півнем на капоті
промінь із-за гаю золотий.
*******
ПІСЛЯ ВЕСІЛЛЯ
Віднесли столи сусідкам,
випрали скатерті.
Н а твоїм обличчі сітка,
в непомітній сітці ти.
А твоє обличчя біле,
як тарілок білий ряд,
як тарілка, що розбилась,
випавши із білих рук.
Б ’ються тарілки об землю.
На черепки — твоє життя.
Сльози на очах як зерна,
з них утома пророста.
*******
ПРОБУДЖЕННЯ
Тебе ранками відра будять,
що бряжчать біля колодязів.
Тебе ранками півень будить
на подвір’ї на одній нозі.
Тебе ранками будять гарби,
що риплять, немов журавлі.
Ти виходиш прозора й гарна,
виростаєш травинкою з-під землі.
І співаю ть, мов клавіші білі,
під ногами сходи в росі.
Чистим люстерком нерозбитим
сяєш ти у моїй душі.
*******
КУПАЛЬСЬКИЙ МОТИВ
Під вікном калина хитається,
під вікном дівчина усміхається.
Калина вся біла — цвіте,
дівчина вся біла — цвіте.
Ішли хлопці біля калини,
ішли хлопці біля дівчини.
О бламали хлопці калину.
*******
ГЛЕЧИК НА ДВОХ
Улітку-літечком
ми збирали з дівчиною суниці.
Глечик був один на двох,
дівчина тримала його у своїх тоненьких руках.
Я милувався,
коли вона нахилялася,
щоб розшукати ягоди у траві,
нахилялася квіткою,
як би от на неї сів метелик.
А потім дівчина зникла,
вона упала у траву
і пропала:
її тіло стало травою,
очі — росою,
і щоки стали ягодами.
Я все гукав її, я усе марно гукав,
бо чув лише, як вона усміхалася листочками,
як вона ворушила стебельцями,
та бачив лише, як вона дивилася у небо росою.
І я збирав на її щоках ягоди.
А про глечик ми з дівчиною забули.
Геть зовсім забули.
*******
ГОЛОВА
Котилася, як кавун, голова з гори,
як кавун, кривава людська голова.
Котилася голова.
Ще у очах тріпотіли
листя папірці зелені
і стежка намотувалася стрічкою під ноги.
Ще у вухах шелестіло колосся,
рипів біля колодязя журавель,
гули оси,
сміялася дитина.
Ще на губах висів поцілунок,
ще вони ворушилися
і складалися трубочкою, щоб засвистіти.
Ще зуби жадібно вгризалися у м’якість
грушок-лежанок.
Ще язик розповідав
про веселі пригоди друзям.
Ще щоки відчували тепло подушки
і жінчиного плеча.
Ще у ніс заходили пахощі осені,
прілого листя.
Ще під наморщеним чолом визрівали думки.
А голова уже котилася.
Як кавун, кривава людська голова.
І падали непритомні жінки,
падали непритомні матері та сестри
і простягали по землі довгі руки,
і по руках,
як по білих рушниках,
ішли за головою люди
і шелестіли,
як чорні жалобні стрічки.
*******
БАЛАДА
Ой гоп-гопака,
та умерла донечка мала,
а уже ж і сміялася,
і рученята простягала, як покличеш,
і казала «мамо»,
а іще любила кицьку за хвоста тягати,
а от, ти скажи, умерла.
Батько плаче-побивається,
братик плаче-побивається,
сестра плаче-побивається,
а мати не плаче і не побивається,
каже:
— Старий, ну чого ти плачеш, побиваєшся —
Іще ж будуть у нас діти…
Іди, мати,
із нашої хати —
раз ти така,
та ой гоп-гопака.
*******
З ДИТИНСТВА: ДОЩ
Я уплетений весь до нитки
у зелене волосся дощу,
уплетена дорога, що веде до батьківської хати,
уплетена хата, що видніється на горі, як зелений птах,
уплетене дерево, що притихле стоїть над дорогою,
уплетена річка, наче блакитна стрічка в дівочу косу,
уплетена череда корів, що спочивають на тирлі.
А хмара плете і плете
зелене волосся дощу,
холодне волосся дощу.
Але усім тепло,
усі знають: дощ перестане,
і хто напасеться,
хто набігається,
хто нахитається,
хто насадиться на горі,
хто належиться,
а хто прийде додому
у хату, наповнену теплом, як гніздо.
*******
ПЕРШИЙ СНІГ
Я ішов, куди очі дивились,
я ішов, куди ноги йшли.
Куди це очі мої задивились:
мов полотно рушникове ліс!
Я ішов у долонях з тобою,
ти була вся суціль із очей.
В кожнім оці моєю рукою
вишивала ти квіти людей.
На землі наче біле колосся.
На землі наче біле зерно.
Тільки річечки чорне волосся
обвило моє горло, як дно.
Я боявся розкрити долоні,
хоч і знав: там тебе вже нема.
Цокотіли копитами коні.
Перший сніг святкувала зима.
*******
БІЛИЙ ПРАЗНИК КОБЗАРЯ
Умочу пензля в квітучі вишні,
намалюю йому біле чоло,
а на чоло трактори вийдуть
і хрущі загудуть, як село.
А на чолі маятимуть крила —
зелені крила доріг навесні…
І викопаю у чолі очей криниці,
щоб набирати відром пісні!
Я хочу напитися води «Катерини»,
захлинутись в аральських пісках,
обмитися в пожежах Чигирина,
щоб вишень добра принести в руках.
Щоб порізати хлібину правди,
сіллю справедливості посипати по землі!
Я хочу піти у білий празник
і стерти об дорогу не одні постоли…
*******
ІНОДІ ДУМКИ НЕВЕСЕЛІ ОГОРНУТЬ
«Руче, руче, утрачена руче,
що без тебе я мушу робити?
Не кидатися ж головою з кручі,
треба якось і далі жити…
Хато, бачиш — руки немає!
Не погладжу твоє волосся
й восени, що серпнем світає,
тобі з яблук не виплету косу.
Глечики, глечики рудобокі,
я не виліплю вам братиків!
Не опущу до криниці глибокої,
щоб уранці води набрати.
І тобі, мій сусіде Миколо,
нічим стиснути праву руку!..
Я ж не був без руки ніколи,
я не знаю, як жити мушу!..»
*******
ЗОЛОТА ПТАХА
У квітні
білим небом вишневого молока
літають золоті птахи-
золоті птахи дахів.
Вони політають-політають
і, як голуби, знову сідають на хати
Аж якось одна золота птаха
прилетіла із білого неба до мене
і забрала мої руки, моє серце,
мої очі і мій спокій.
І потім зникла у білому небі.
Довго я ходив,
довго ходив —
аж поки знайшов ту птаху золоту.
«Віддай, птахо золота,
мої руки, моє серце,
мої очі і мій спокій…»
А з-під крил птахи золотої
випурхнуло дівча:
маленьке-маленьке —
у чашечці вишневої квітки умістилося б! —
і на її малесеньких білих долоньках
лежали мої руки, моє серце,
мої очі і мій спокій…
*******
Двері риплять: друзі ідуть…
Двері риплять: друзі ідуть,
друзі покидають назавжди.
На стінах яблуні білі цвітуть,
що пожовтіють і обпадуть завтра.
І ми під яблунями стоїмо удвох:
бджоли гудуть у волоссі,
збирають розмови мед на губах
і б’ються об наші очі вологі.
А над яблунями сині журавлі:
ми кидаємо вслід наші руки —
крилами виростають із землі
яблунево-білі птахи розлуки.
Руки друзів не втримати у руках —
човен вже відпливає у білу дорогу.
Друзі ідуть і зникають у роках,
а я залишаюся по цей бік порога.
*******
ЗОЛОТІ ГЛЕЧИКИ ГРУШ
Груш натрусили з матір’ю у садку,
і я набрав повну пазуху
маленьких золотих глечиків,
повних меду,
і поніс підбігцем у поле,
де батько пшеницю косив.
Підійшов —
комбайн стоїть
червоним безкрилим птахом.
Підійшов,
кличу батька — нема.
Я заглянув у пшеничне колосся — нема.
Я заглянув на дно дороги — нема і сліду.
Я заглянув під одежу дерева — нема.
Я спитав у щуки,
яка хотіла проковтнути сонце, — не бачила.
Я спитав у річки — не бачила.
Комбайн стоїть
червоним безкрилим птахом,
і немає ніде батька.
А батько у землі іще од війни:
його тіло стало землею.
Його груди орють навесні плугами.
Його ногами ходять трактори.
Його руками росте калина у лузі.
Його волоссям довшають стебла пшениці.
Його очима дзвенять кринички під деревами…
«Батьку, а я тобі груш приніс!
Ми з матір’ю натрусили у нашому садку.
На, батьку, бери…
А мати тебе, батьку, усе виглядає
у вікно причілкове,
каже: куди пішов, звідти і прийде, —
усе виглядає…
А я ж тебе, батьку, і не бачив навіть,
тільки на збільшеній фотокартці у рушнику,
та хіба ж то ти?..
От якби ти був удома та косив,
а я допомагав би тобі —
я був би твоїм помічником:
ми удвох слухали б хлюпіт ниви,
шурхіт пшеничного зерна у бункері
та нетерпляче очікували б зерновозок із току,
а іще я збігав би до криниці по воду
і приніс би тобі холоднячку.
А ополудні ми обідали б
у затінку крил комбайнових.
І знову косили б, косили…
А увечері нас би зустрічала біля воріт мати…
Батьку, чому ти не вдома?
Батьку, чому ти в землі?..
Я не оратиму землі — бо тобі ж болітиме!
Я не сяду на трактора — бо тобі ж важко буде!
Я не коситиму пшениці — бо то ж твоє волосся!
А дівчата бояться ходити по калину у луг,
кажуть, що то твої руки.
А кринички заростають, бо, кажуть,
ти ними дивишся!
Батьку, чому ж ти в землі?..»
Падають додолу
золоті глечики груш
і розбиваються
з тихим дзвоном.
http://litmisto.org.ua/?page_id=10766
ID:
363490
Рубрика: Поезія, Верлібр
дата надходження: 11.09.2012 10:51:53
© дата внесення змiн: 24.02.2016 00:25:48
автор: Макієвська Наталія Є.
Вкажіть причину вашої скарги
|
Такий своєрідний стиль.Дуже сподобався вірш "Двері риплять:друзі ідуть..."- 
А вірш "Голова" вражає просто...
Дякую,Наталочко,за таку поетичну в'язанку! 
