Я люблю літо тому, що тепло.
Тому,що не потрібно
одягати колготи.
І книги читати, лиш ті,
які хочеться, а не ті,
які треба аналізувати
на парах.
Тому, що у вільний час
можна подорожувати
і пізнавати усе –
себе,
своїх друзів, випадкових людей…
і країну.
А де ж краще себе
пізнаЄш, як не на одинці з природою?
У її лоні. У горах.
Саме там почуваєшся
частинкою Неба.
І все-все під тобою – твоє,
поки охоплює око.
І можна лежати
в траві невисокій
і слухати жайворонкову
гру на гітарі,
наїстись малини, суниць і щавлю…
І усміхатись
полум’яному заходу….
Ну а серпень –
це місяць-перевертень.
Я їду у Дніпропетровськ.
Індустріальну столицю.
Місто-мільйонник. Центр країни.
Неймовірно повільний Дніпро
(ну дід, справжній дід!),
зарослий лілеями,
весь повний відходів…
та все ж досі поважний…
Так, гарна Набережна,
Гарний центр.
Гарні будинки, гарні музеї.
Але мова! Але Свідомість!
Українська, російська -
Це мови чужинців.
Лиш суржик тут має прихильність.
Cучасні дороги,
пам’ятник Леніну,
новий стадіон,
серп і молот…
Це норма? А хто зна…
-І для чого щось змінювати?
Це ж НАША історія!
- Але ж мамонту пам’ятник
Ніхто не поставить…
Це ж наша історія теж!
Еге ж…
Та сльози аптекарки не забудуться…
- Чому ви плачете? – розгублено…
- Ви так гарно говорите, дівчино,
Що додому аж захотілося…
Додому…
…У Криму, де останні два тижні
Прощалася з літом
Була також в гостях, не вдома.
Була справжнім туристом,
Спілкувалася
Іноземними мовами.
Але є у Криму, крім людей,
Ще і море.
Бачила вперше цю силу природи.
Шторм, хвилі, плаксиві чайки,
сонце в зеніті, пісок у купальнику,
замки на березі, маяки…
Купатися, грітися, усміхатися
полум’яному заходу…
А захід тут наступає швидше…
Але він такий же прекрасний,
як і в горах,
як в Дніпропетровську,
як вдома.
Бо країна – це дім.
А літня країна – це теплий дім…
от тільки куди поділись "оперні арії корів"? 
