Походив, він по білому світу,
поблудив серед тіней, хуги.
Спив і меду в дорозі та більше отрути:
На лиці його шрами й вузли.
Як скарбИ прилягли на обличчі.
В очах стомлену долі печать,
полишають думки, як сміття на узбіччі,
журавлями додому летять.
Залишився як пагін одненький,
Милостивий для неї зберіг,
аби тішилось серце в старенької неньки.
Бо ті дітки не прийдуть з доріг.
Поспішає до рідної хати,
Стежка вкурена пилом тужить.
Біля сивого двору згорьована мати,
Виглядає назустріч , біжить.
Дочекалась, схилилась на груди.
Деж ти довго рідненький так був?
Немає вже Батька не ходять там люди:
Чи дорогу додому забув?
Похилив свою голову сиву
на коліна матусині впав.
Кленучи свою долю нещадно зрадливу,
Як в дитинстві колись заридав…
