Не можу повірити - правда твоя,
пишу знов листа не відчувши печалі
крізь час, що іде повз вагання до нас,
почувши слова, які досі мовчали.
Душа заблукала в обіцянках тих,
бо загубила почуття провини
не розуміла світу чи себе,
плела із снів тоненьку павутину..
Безсило падала в дрібницях каяття
не бачила нічого - лиш минуле.
Шукала світла у зіницях дня
і вічно плакала за істину "на людях".
Достоту вірила надіями жива, -
цей шлях такий тернистий і непевний.
Все ж віднайшла цю правду для життя,
цю міру світлу і таку шалену.
Офіра є і лист в руках тремтить,
ще зачекає чи полине в небо?
Ту силу я не можу повторить
той потяг ніжний, у очах натхнення.
Веду цю гру, що йде давно між нас,
границя слів, реальності і слави
та хто ж зупинить цей природній вальс,
що знов кружляє й без надії тане.
Рука тремтить - листи летять від нас
і знов вертають у свої покої ,
я забуваю, що не вічний час,
що так не буде і не буде болю..
