Неймовірно напружена праця разом із тяжким особистим горем, що спіткало письменника (майже одночасна смерть єдиної доньки, онука й матері Грінченка – донька Настя після кількох арештів захворіла на сухоти і померла), загострили набуту у в'язниці хворобу легень — туберкульоз. На позичені гроші Грінченко у вересні 1909 р. їде лікуватися до Італії, де тяжко переживає розлуку з Україною, звістку про закриття «Просвіти», утиски демократії.
Помер письменник 6 травня 1910 року в м. Оспедалетті.
(уривок з підручника)
…Я помню домик у реки,
Сосновый лес вокруг.
Овраг, в котором тек ручей,
И за рекою луг.
И нас, по целым Божьим дням
Плескавшихся в реке.
И мамин смех, и сосен шум,
И камешки в руке
Я вновь недавно в те места
Пришел издалека.
Разрушен дом, и лес сгорел,
И высохла река.
Всё было чуждым, как во сне,
Мне кажется с тех пор,
Что жизнь моя приснилась мне
И снится до сих пор.
И значит темная вина,
Лежащая на мне, -
Лишь тень, мелькнувшая на миг
В счастливом детском сне.
И значит, скоро я проснусь
И, выпив молока,
По тропке вниз туда помчусь,
Где плещется река...
(С.Калугин, «Уходящее солнце героев»)
Усе сталося раптом: ніби обірвалася нитка, загасла свічка. Звук був короткий і глухий, якщо це можна назвати звуком. А після нього не могло бути звуків і барв. Навіть післязвуччя і післябарв’я. Лише до того були дні, довгі дні - обростали снами.
Іноді йому здавалося, що сам став легкий-легкий, ніби гойдається на хвилях, а десь всередині, поряд з хворобою, що то стискалася, то розбухала, забиваючи дихання, завмирало очікування, схоже на наївне дитяче ждання Різдва. Так чекають казки, що заховалася в блискітках прикрас на ялинці. У це світле чекання неминучого прийдешнього майже вже не просочувалися біль і втома, тривога і відчай, і не хотілося випадати із загуслого, теплого, одвічного стану.
У короткі моменти напівпробудження він дивився у стелю, бачив павучка, що спускався до постелі поволі, бачив візерунки тріщин, і щось в них вгадувалося знайоме, миле, давнє, неважливе. Випадало із забуття таке, що згадується тільки в моменти напруженої одноманітної праці на перетині крайньої втоми і півсну: то сон десятилітньої давності, то кошлатий пес із занедбаного дитинства, то перша саморобна книжечка з кривими невправними буквами. Тільки тепер ці образи вихлюпувалися з теплої пітьми і кружляли довкола, то зростались, то розлітались, то утворювали нові форми. Іноді приходили інші видива, і від них хотілося знов пірнути в безгоміння і безчасся: дівчина-тінь з рідним до жаху обличчям, яка тане на очах, і от-от має розтанути, коло неї темні вартові, що не дають вирватися, їхні постаті світяться хтиво-червоним, на формах поблискують ґудзики – кожен як мерехтливе око потвори; і він стоїть закам’янілий, в загуслому повітрі, і не може навіть дихати, не те, щоб відігнати їх. (Доню, сонечку, дитиночко моя ріднісінька…). Часто ввижався млин: він підходив до нього і зачудовано слухав як переливається і хлюпає час між частинами механізму. Тоді знов народжувалося чекання. Коли вода густішала, чекання ставало нестерпним.
Тоді він прокидався зовсім і усвідомлював, що помирає. Що не врятують ні лікарі, ні тепле італійське повітря. Усе довкола було чуже, і він відчував себе затисненим між брудним морем і горами, від цієї тісняви ставало ще важче дихати. Рослини теж були якісь простуваті, сухі і закурені, душа його все просилася до рідного соковитого різнотрав’я і зелені. Хотілося простору і роботи - він говорив, поки міг, все тихше і тихше, а коли вже і шарудіння кволого не міг з себе видобути, просив дружину читати і розповідати про те, що діється т а м. (Маріє, Марусю, серденько, промінчику сонячний в глухому закутку темного царства…) Бо весь він був не тут, і жив звістками з покинутої країни, яку колись побачив в одній з її іпостасей - неприкритою, вбогою, беззахисною, і таку її нарік своєю любов’ю і присвятив їй такій безмір часу - копітку і виснажливу працю. Звістки про неї були невеселі. Всередині горіли вогні: хвороба і любов. Ця напівдитяча безкомпромісна любов в’їлася в його душу, як в тіло в’їлася щоденна нескінченна втома, що супроводжувала освячені офірою обряди днів. Вона, втома, народжувалася у грудях, давила, й іноді так розросталася, що витісняла на миті пекучий біль страшних втрат. Любов теж була як недуга, яка не відступала і все життя не давала дихати вільно. Він заразив цією любов’ю свою Марусю, у своїй Настусі виплекав її божевільні паростки. Нині дві хвороби змагалися в ньому: і та, що в душі, була могутніша й міцніше вкорінена, тому не зважала на ту, що в тілі. Зараз йому було прикро думати про ліки і бути без діла, коли за все життя не зробив і дріб’язку з того, що, впевнений був, мав зробити. Обов’язково мав зробити, бо так багато слів і так мало діла на незораній і незаплідненій українській ни…
Тут зв’язок увірвався.
Весна за вікном була особливо пронизливою і загостреною, вся спрямована в далечінь, в літо, уся в його сонячному передчутті і нетерпінні. Тому цей звук був майже нечутний, якщо це був звук: ніби обірвалася нитка, загасла свічка.
Він озирнувся довкола, в кімнаті не було нікого, стіни були білі, а долі валялися розкидані сотні квадратних карток, помережаних чорною і червоною писаниною. Деякі були зв’язані нитками, деякі лежали просто так. Вони звідкись були йому знайомі, але тут не хотілося звертати на них уваги. Одна впала звідкись зверху прямо до рук, і він прочитав на ній: «Борис Дмитрович Грінченко: поет, прозаїк, драматург, перекладач, літературний критик; упорядник знаменитого «Словаря української мови», 9. ХІІ. 1863 – 6. V. 1910», на кінцевій даті чорнило ще не засохло і вимазало йому руку. Він відчув роздратування, і це було перше почуття, яке народилося в цій кімнаті. Він обережно поклав це почуття до кишені, і, шукаючи, чим утерти руки, намацав під купищами карток якусь тканину – то була вишита сорочка з бірочкою, підвішеною на нитці – «…Колекція В. Тарнавського…» далі і перед тим щось нерозбірливо, і якийсь сум липкий огорнув його – це було друге народжене в кімнаті почуття. Забувши про чорнило, намагався позбутися липкості. Під розсипаними картками, однаковими, квадратними, що і словам, на них написаним, надавали цієї невибагливої форми, була безліч речей, серед них – портрет людини з чорними пронизливими очима у високій кучерявій шапці. Портрет був ніби зацілований тисячею масних і фарбованих губ (подекуди виднілися свіжі сліди), і був аж слизький від цього, було видно лише обриси і пекучі очі, все інше – нечітко, заяложено. Він відкинув портрета і сорочку, роззирнувся навколо і вийшов у двері, які народилися третім почуттям.
У другій кімнаті спочатку було тихо і темно, а потім під ногами проклюнулася дорога, дорога мала колір і смак, у неї ніби й були початок і кінець, але більше хотілося дивитися обабіч: безгомінне осіннє поле з навислими хмарами – вогке місиво зверху і знизу, і невеличка сіра смуга між. Ця безмежність притягувала. Поле було дике, незоране. Він стояв і дивився туди без подиву, ніби знав куди і навіщо потрапив. Десь тут поблизу має бути село, але попереду все туманилося.
У цьому безгомінні слова не жили. З його напруженого погляду вродилося перекотиполе, попливло поряд; з туману з’явився подорожній – чоловік похилого віку з торбою, з якої виглядала чи то сопілка, чи то щось інше довгастої форми. Звідкись взялася розмова, хоча слова, повторюю, не жили в цьому безгомінні.
- Куди мені йти? – запитав він, дивуючись непевності свого голосу.
- Додому, - відповів чоловік з торбою. У його рисах не було нічого незвичайного, крім спокою, який проступав у кожній зморшці обличчя. Він згадав, що десь вже бачив це лице (у чоловікові було щось від тата, від дідуся, від старого пічника Андрія, до якого бігав колись із різними дитячими справами), він не пам’ятав цих людей і їхніх імен, але відчуття спокою міцно спаялося з їх обрисами.
– Тепер, куди б ти не йшов, ти прийдеш додому.
Степ захвилювався, і десь на обрії зродилася пізня осіння глуха гроза, яка обійняла весь простір темрявою. Темні нечутні сизі блискавки прорізували морок, але звуків грому не було. Назустріч йому вийшла з пітьми молода жінка з рідним до жаху обличчям, воно було змарніле, бліде, але щасливе – таке щастя дає свобода. В руках у неї був згорток, у ньому спала дитина.
- Люлі-люлі-люлі-лю, - щось підспівувала.
Він здивувався таким словам, він вже їх трохи розумів, і жінка лагідно всміхнулася, поглянула на нього:
- А… Ви ж тату, такі втомлені… Я вибігла вам назустріч, бо надворі ж гроза, щоб з вами, тату, нічого не сталося. Тут в кожного своя дорога, але… Пам’ятаєте, коли я була малою ми теж так зустрілися: я бігла рятувати вас від грому, а ви - мене?..
Далі вони йшли крізь пітьму усі разом. Спокійний чоловік з торбою попереду, вказуючи шлях, вони позаду, і з кожним кроком щось прояснювалося, народжувалися звуки, почуття, барви. Чекання, яке з’явилося передостаннім, знову стало дитячим – воно, як голодний шлунок, просило казки, дива, що живе на блискітках і вогниках різдвяної ялинки.
Спокійний чоловік зупинився перед хутором, всміхнувся:
- Ви прийшли, я й не чекав, що так швидко.
За свої послуги провідника він брав зазвичай не більше мідяка.
Дівчина, її звали чи то Настя, чи то Ольга ж довела його до дверей великої хати, і пішла своєю дорогою, колишучи на руках дитину.
Повагавшись він прочинив двері в третю кімнату замащеною чорнилом рукою.
- Я нічого не пам’ятаю, тільки звук, ніби обірвалася нитка, загасла свічка, луснув обруч, що стискав голову, – якщо це був звук. Я не знаю цих слів. Але мені сказали, що я прийшов додому.
(Він прийшов саме вчасно, бо зараз якраз була його черга – вони з братиком придумали гру: по черзі чатувати біля святкової ялинки, і малий вже зовсім стомився чекати старшого. На ялинці були підвішені грудочки цукру, загорнені в червоний, синій і сріблястий папір, на більше родина не спромоглася. Він підійшов і змінив на варті малого. Застиг - чекав казки, дива з тією щемливою дитячою впевненістю, що воно неодмінно прийде, і оживе мрія, в якої ще немає імені).
Звук, що обірвав життя Бориса Дмитровича Грінченка не тривав і секунди, якщо це був звук. Пронизлива весна вступала в свої права, самотньо плакала Марія, - жінка, яка втратила всіх, кого любила. За сотні кілометрів від неї сонна Україна стояла заметена снігами яблуневого цвіту і чекала дива, як діти чекають різдвяної казки.
ID:
379863
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.11.2012 23:17:51
© дата внесення змiн: 23.11.2012 23:17:51
автор: Yelyzavetka
Вкажіть причину вашої скарги
|
