Марно тепер щось робити. Пізно. Мій трамвай вже поїхав по вузьким, бруківчастим, вулицям Львову. Я не встиг. Не встиг сказати тобі те, що могло би змінити все твоє життя. А може й не встиг донести те, що вже змінило твоє життя. В одному я впевнений, що тепер я вже не зараджу, не в моїх силах змінити пейзажі з твого вікна, не в моїх силах бути біля тебе, не в моїх силах змінити будь що, тепер...
А я ходжу, їм, сплю, гріюся в теплі, ночами в шумних компаніях, з приємними персонами іншої статі, я гріюся в їхніх обіймах, а подумки все думаю, чому я цього не зробив. Чому ти мені не розповідав все. Чому тепер наша дружба може бути тільки по переповідях батьків, чому? Ти напевно мені не довіряв?...Але тепер вже другий місяць твого неба в клітинку, вже шістдесят другий день білих стін, твердого ліжка, жовтого світла та моїх думок.
Пізно...
Нажаль...
