Я так довго ішов навпростець,
Дув в лице мені вітер,
І нарешті побачив кінець,
Не простий лиш, а світу.
Ще здаля помахав мені він
Неохоче рукою.
Дрижаки викликає в колін,
А мене – заспокоїв.
Та мій спокій, скоріше за все,
Хулігана збентежив,
Зупинився «Кінець..» на шосе,
Мов повержена вежа.
«Ти чому не дрижиш від страху?» -
Запитав мене грізний.
«Бачив біди вже, пане брехун,
За життя своє різні,
Бачив справжні страждання, тяжкі,
Коли корчились люди ,
А твої аргументи хиткі,
Не боюсь я паскуди!»
Побілів тут бідняга і зник,
(Стало соромно певно),
Мов маленький згорілий сірник,
Марновірства син древній.
Я всміхнувся і далі пішов,
І наспівував пісню…
Тихий спокій і щира любов –
То мій захист залізний.
