Не збагну, чи усе це зi мною?
Чому я у обiймах твоiх?
Чому зиму назвали зимою,
I до нiг наших стелиться снiг?
Ну, а ми, щоб зiгрiтись, напевно,
У казковий цей свiт забрели.
Щоб пiзнати, вiдчути взаемно,
Що ж любов"ю здавен нарекли.
Ти мене обiймаеш за плечi,
Спопеляеш i очi, й вуста,
I у цей нерозгаданий вечiр
Щось нове помiж нас пророста.
Вже тiла паленiють в шаленствi
Вiд спокуси найвищих утiх.
Завмирають в безмiрнiм блаженствi,
Пригубивши солодкий цей грiх.
Я тобою така захмелiла,
Упиваюсь любов"ю до дна.
Дикий мед твого пружного тiла
Надпиваю, мов келих вина.
Твоi губи блукають по грудях,
Поцiлунками сиплять, мов жар.
Може, нас тихi зорi осудять,
А чи мiсяць, що блима з-за хмар.
Може, нас ще осудять i люди.
Та дарма, неповторна ця мить!
Хто ж цей солод кохання забуде,
Коли тiло вiд млостi болить.
Не збагну, чи це справдi зi мною.
I чи я у обiймах твоiх?
Чому ж зиму назвали зимою?
I до нiг знову падае снiг?
