Є така категорія людей – кати… Не професія, а саме категорія. Професія давно вже відійшла у минуле, бо втратила своє призначення, а люди, вірні їй – залишилися. Як так? Смертна кара у багатьох країнах заборонена законом, тож і тих, хто бере на себе гріх забирати життя, теж не повинно бути. Але вони є. Кат – це стан душі. Біль буває не лише фізичний. Муки часто відчуває не лише наше тіло. Найстрашніші кати – ті, що торкають душу, ті, що, завдаючи болю, дивляться нам у вічі. Краще б уже, як в Середньовіччі: лише одна мить, і все – вільний, і не бачиш, хто чинить так із тобою, не знаєш, хто це, а отже і винних нема.
Хочу в Середньовіччя. Там кати – гуманніші: один замах, гостре, холодне лезо торкається теплої, живої, пульсуючої артерії, переможно перетинає її, як спортсмен червону стрічку…кінець. Так було. Тепер же він тисне на неї. Тисне, тисне, тисне і відпускає, знову тисне і знову відпускає, дарує оманливу свободу, а потім, із ще більшою силою тисне, залишаючи синці. Капіляри тріскають. Підшкірний вилив крові. А він і далі тисне, чекає поки та триклята артерія здасться і пересохне, а як результат – голова сама відвалиться. І тут ти починаєш розуміти: краще сокира.
ID:
385205
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.12.2012 23:56:19
© дата внесення змiн: 16.12.2012 14:19:52
автор: Настя Мозгова
Вкажіть причину вашої скарги
|