Тут все не так. І навіть сонце скисло,
Вдивляючись в наземну пустоту.
Колись з левади, мати коромислом
Носила в відрах воду, як сльозу.
Світило сонце, дихалося легко,
В росі купався – Божа благодать! -
І по-дитячому без сорому, відверто,
Лягав я в ліжко, ангелу під стать.
Там все бриніло і цвіло, і пахло,
і навіть грязь, що липнула до ніг,
Була святою – душу надихало
Безмежне море золотих ланів.
Були й сади вишневі коло хати,
Гули хрущі, збиралася сім’я,
І на траві стелила ковдру мати,
Виносячи із клуні кавуна.
Вечірнє сонце пестило їй руки,
А жабенята в тихому ставку
Кували пісню, а під вечір вкупі
Співав із ними коник на лугу.
Той час пройшов і вже його не буде.
Вирує, б’є життя пусте, брудне.
В тенетах б’ється людство недолуге,
Катуючи природу і себе.
Чорнобилю вторує Фукусима,
Здригається сполохана Земля.
І той Едем, як марево, незримий,
Не народившись, вже дійшов кінця.
В раю земному – таки мав він бути -
Адамів шлях торуємо давно.
А нам вторити будуть наші діти.
Хто ж будувати рай навчить їх? Хто?