Місяць потому... Оксана вже все переробила: про картоплю давно забула, вже на підході буряки копати. Час від часу схлипувала за отцем Прохорієм. Його вже рівно місяць немає в селі, і ніхто про нього і словечка не скаже. «Ну і люди!» - вела собі монолог бідолашна.
Пустився вечір вже о пятій. Олена Іванівна напружена верталась додому. Стала коло садочка, глянула на айстри – скотилась сльоза, дала ожити трошки очам, котрі були сірі-сірі, але якими вони були глибокими...
Зайшла до хати. Оксана тихенько вишивала і щось собі підмугикувала. Дещо злякалась, коли двері скрпинули.
- Добрий вечір, доню моя, квітко! – Говорила протяжно мати.
- Доброго вечора, мамо! Ви такі змучені. Давайте-но я Вас роззую? Як Ви сьогодні на роботі? – Цікавилась доня.
- На роботі як завжди: дурний Микола все про тебе допитувався, навіть робити нічого не дає. Взагалі з глузду зїхав!
- Чого йому треба від мене? Він старий, мов пень! Та не в тому діло. Все село гудить і знає, що я Прохорія люблю!
- Доню, тобі вже 28 років! Баби сміються і записали тебе до себе вже. Годі жити казками! Він заможний чоловік, знає всьому толк! З-поміж всіх дівчат – тебе обрав! Ти – як батько твій, уперта!
- Мамо,я не хочу цього більше чути. Сідайте вечеряти. Я надвір!
І вибігла вона до саду, до яблуні. Сіла під неї і плакала так, що й пташок на нім побудила. Полетіли на інше бідолашні. Приклала руки до серця і почала молитись. Саме так, як вичв її Прохорій, коли вона лежала квола.
Наступного дня Микола-бригадир не стерпів і приїхав до Мазуренків додому. Постукав у двері – та ніхто не відчиняв, хоча собака так заривався, аж голос його підсів. Побіг потім до бутки. Із-за хати вийшла Оксана і стала, як укопана...
- Ви чого бігаєте за мною? Мені мати всі вуха за вас забалакала! – Кричала люто Оксана. Така вдача «сказати, мов відрізати» у неї від батька-патріота.
- Щоб ти хотіла знати, люба, тій отець Прохорій одружений і має доньку, живе чудово, служить партії, їсть халявне масло і гадки не має про тебе. – Микола її ще більше похнюпив. Тепера дівчина схилилась під хатою, як топола від зливи і гірко крізь сльози:
- Забирайтеся геть! Краще вмру самотньою, аніж жируватиму і виглядатиму «сучкою»...
- Ти будеш моєю! – Промовив і поїхав геть. Зайняв таку куряву, що сусідка баба Марічка злякалася та підійшла до межі господарств і побачила схилену дівчину.
- Що тиу за буревій стався? Тільки шибки помила. Мені оце старістю лізь і знов їх шкреби! Не розберетесь зі своїм коханням! - Гримнула стара і повернулась вже йти до хати, коли Оксана їй услід:
- Як з ним розібратись, бабуню? Я цього старого ніколи не полюблю! Хіба немає інших жінок, дівчат? Я ж знаю, що йому від мене треба: помацати, зробити своє діло, а потім лупити мене щосили, і в компаніях своїх дружків розповідати, яку він молодуху підчепив,а може ще й як собаку надумає виміняти...
- Дитино, їдь звідси! Я чую біду. Не кажи нікому, куди їхатимеш. Віруй! Все наладиться... Але тікай!
Цікаво-цікаво. Яке рішення прийме дівчина...Якщо послухається баби Марічки,то у Вас знову буде сюжет для розвитку.
Мені дуже подобається виклад історії. Неймовірне відчуття української традиції, і оцей квітковий лейтмотив...він згадується один раз у цьому розділі, але він як не як причетний до основної сюжетної лінії.Він дає "ожити очам"-гарна квіткова метафора.
Ліна Біла відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Заінтригували...Попередні частини не читала, треба буде переглянути, щоб скласти загальну думку. Цікаво пишете, Сніжанко. В деяких словах, правда, закралися опечаточки.Але це пусте.
Ліна Біла відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
мені дуже важливо знати думку тих,хто читає мої Айстри,адже тепер знаю,що їх обов'язково треба дописатидякую..
Цікаво пишете, Сніжанко. 
дякую..
