Ти любиш шум. А я любила тишу.
Радієш дню. А я сміюся в ніч.
Чому ж те почуття мене не лише?
Чому на серці каменем стоїть?
Свободу мала. Нею заплатила
За тебе в пункті обміну валют.
Та помилилась і не приручила -
Не можу вибратись з твоїх серцевих пут.
Ну і скажи, чому тебе обрала?
Чому на тебе саме очі впали?
Це було мимоволі, так недбало.
Я ж думала, що все розрахувала...
Мені хотілось трішечки погратись,
Нахабно вірила, що все проконтролюю
Та все не може вічно залишатись,
Я знаю що буде, о як я чую!
Мовчиш у відповідь. А я люблю цю тишу.
Мій світ при со́бі ти не закріпив.
Тобі лише частинку серця лише.
Сама розтану з шумом літніх злив.
Тоді все буде добре. Точно знаю,
Що ти, на жаль, не кинешся шукати.
Поплачу трохи, зорі позриваю,
Відправлю ніч за горизонт дрімати.
Ти будеш там, далеко. Не побачиш.
Я буду тут. Дивитимусь завжди́.
І запитання риторичне: \"Нащо плачеш?\"
Я вже втомилась. Про́шу, відійди.
Минув той час. І біль давно забутий
(А ти про нього навіть і не знав).
І розсмокталась з серця вся отрута,
Думки тужливі вітер розігнав.
І бачу знов тебе. Ідеш самотньо
В оточенні гидких порожніх лиць.
Ми ще побачимось, бо це невідворотньо,
Та серце вже не стане горілиць.
Ти любиш шум. Люблю я далі тишу.
Смієшся вдень. Я далі лю́блю ніч.
Всміхнусь тобі - єдиний спогад лишу.
І відштовхне нас сила протиріч.
