Зима.
Взагалі-то естонці не такі вже й погані люди. Так, раніше в мені зіграла злість і лицемірство, а вони виявились не такими вже й поганими. Хоча, вони мені досі не подобаються. Але й це грає малу роль. Все інше залишилось. Я не шкодую через це, і навіть не надіялась, що щось може змінитися. Минулої зими я апатично закінчувала свій вуз і вже тоді збиралась щось змінювати. Так і сталось. Взагалі-то це навіть добре – прожити наперед все життя за кілька місяців. Потім не відчуваєш зобов’язань ні щодо життя, ні щодо смерті. Але я боюсь вмирати. Тобто, а що як потім стане ще гірше, хоча куди там… Я боюся потрапити туди, де мене, напевно, хтось чекає. І… Чогось очікує від мене. Карна очікувала, що я все таки буду співати, але я вже майже забула як звучить мій власний голос, а не той, що в голові. Крім того, я сумніваюсь, що хтось захоче мене слухати. Вона слухала, а іншим було б плювати. Це немає сенсу. Все. Ні сенсу ні чогось іншого. Її також немає. І якщо сотні світових релігій обіцяють, що їхній БОГ обов’язково покаже сенс життя, то цей БОГ не поверне мені мою Карну. І не поверне мені мене колишню.
Перше правило Карни.
Я пам’ятаю все, навіть деталі, чого не було ніколи раніше. Так детально, як Карну, я пам’ятаю хіба-що розповіді про маму. Але це різні речі… Між ефемерною сутністю жінки, яка мене народила і Карною, яка була поруч. Була і не стало. Кажуть, що краще бути бідним, ніж стати ним. Краще не бути. Якби я була сильнішою, то пішла б вслід за Карною в першу ж хвилину. Але коли вона померла, то мені здавалося, що її серце все ще б’ється. Шістдесят ударів за хвилину. Брехня! Коли померла Карна, мені хотілося, щоб її серце продовжувало битися. Так цікаво тут… На світі б’ються мільйони сердець негідників, злочинців, убивць, катів, ґвалтівників, злодіїв, психів. Вони живуть, а Карна промерзає зараз до кісток від морозу, захлинається від води, її кіски ламаються під натиском землі, а всохлі очі не годні навіть заплакати. Це називається – с п р а в е д л и в і с т ь.
Таллінн засипає мені за шкірку сніг і сміється. В принципі, це може й смішно, але життя, ніби застигло. Іноді по ночах я сильно вслухаюсь у темряву, надіюсь, що не почую нічого. В тому числі і власного серцебиття. Але поки-що цього не сталось. Зате пустота пожирає зсередини з кожним днем все сильніше. Іноді, йдучи вулицею, мені хочеться просто лягти в сніг і заснути навіки, аби тільки не думати про те, що займає всі думки. Але… Не думати про Карну? Цього не буде. Вона моя, в мені і цього не змінить ніщо, навіть смерть. Те, що ми не бачимось тепер нічого не значить, колись та вона повернеться, або ж я сама її знайду. Знову. Що нас звело взагалі… Дурниця. Якби не моя психованість цього не сталося б. Я пам’ятаю той день. Лютий виявився на диво теплим, це призвело, звісно ж, не до прекрасної ранньої весни, а до жахливих змін погоди, через що я кожнісінький день ледь не здихала від головного болю і рятувало мене лише знеболювальне і ненависть до всього світу. Диплом, який я так довго чекала нарешті був у кармані, хоч для цього мені довелось виснажити тіло і душу, щоб закінчити вуз раніше. Через це мене здолав грип, я вже було почала надіятись на пневмонію і смерть, але чомусь хвороба відступила, а я повіялась аби подалі від ненависного вузу, ненависних викладачів і ненависної себе.
Доїхати я змогла далеко, надіялась добратися до Таллінна. Але через поганий трафік, Таллінн залишався все за тими ж тисячами кілометрів, я загубила лік дням і згодом намагалась уже просто добратися хоча б до якогось населеного пункту, уже своїм ходом. Головний біль просто уже убивав, і я здалась. День був справді теплий, як на зиму, але сильний і холодний вітер шмагав в обличчя так, що і від цього хотілося або заплакати, або вбити когось, щоб стало хоч трохи краще на душі. Але все ж настрій піднявся. Розбитий асфальт нагнітав ще більше суїцидальний настрій, і я звернула в благеньку лісосмугу, яка, якщо вірити карті, була не більше кілометра завширшки, тому заблукати там було б важко. Втім, дерева були не менш жахливі, ніж те, що я бачила до того. Але ще жахливіше хтось співав вдалині. Фальшиво, ковтаючи слова, високий жіночий голос псував мені життя ще більше, але коли я побачила того, хто видав ті жахливі звуки, то вони мене хвилювали мало. Дівчинка із типової слов'янської казки задерши голову до неба розспівувала Сплін. Голяка. Спочатку я подумала, що відсутність спілкування з людьми, недоїдання і головний біль остаточно вивели з ладу мою психіку, але коли дівчинка почала верещати як несамовита, побачивши мене, то варіанти з тимчасовим божевіллям відпали. Коли вона закуталась у дуже дивний плащ, то підійшла мене лікувати. Чогось більш безглуздого уявити було дуже важко, але дівчинка була дуже серйозно настроєна і після її епілептичних маніпуляцій і плачу, чомусь мій головний біль і справді минув.
Карна, Карна… Коли вона почала вимагати компенсації, то перше, що прийшло мені на думку показати їй як саме має звучати та какофонія, яку вона величала співом. Напевно, в ту ж мить її вогники-очі повернули мене до життя. Довелось розвернутись і піти за нею.
Той день вмістив у собі всесвіт. А ще один день в мене той всесвіт відібрав. Все мине? Минає тільки хороше. Погане ж залишається і виламує кістки ночами.
Друге правило Карни.
Навчитися, забути. Забувати про хороше? Чи забувати про все взагалі? Зробити собі лоботомію і світ стане кращим. Зробити собі персональну смерть, і стане краще? А от навчитися забувати…
Карна мала синьо-зелені очі. З лівої сторони на шиї в неї була родимка. Ще вона всім завжди хотіла допомогти і не вміла співати. Зовсім. Коли вона співала в мене починала боліти голова.
Чорт забирай, чому тепер болить все, окрім голови?
P.S
Пой мне ещё…
ID:
401132
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.02.2013 20:11:16
© дата внесення змiн: 14.02.2013 20:11:16
автор: Данайя Сугестія
Вкажіть причину вашої скарги
|
