Мені десять. Сиджу перед старим польським «Ґрюндіком» і плачу. Тато знову прийшов додому напідпитку і починає гримати на маму. Але чому? Мама ж цілий вечір сиділа й чекала: випрала усю білизну, перемила посуд, навіть сама причепурилася, аби батько був задоволений, а він…
Коли я вже майже спав, то почувся легкий шурхіт біля дверей – я і мама стрепенулися. Моє серце одразу стисла гіркота, мама нервово заворушилася. Це означало, що батько вже не може самотужки відчинити двері, і промахується ключем повз шпарину. Далі мертва тиша. Раптом, неймовірної сили удар, але замок витримує… Скільки пережили ці бідолашні двері. Навряд чи, вони сподівалися на таку долю! Коли тесля витесував їх, то вони гадали, що потраплять у добрі руки і будуть служити вірою та правдою. А потрапили до нас… Ще один удар! Мати схоплюється і летить до дверей, бо «він» ще сусідів розбудить. Чую, як повертаються один і другий замок – вхід вільний. З коридору лунають якісь дивні звуки, схожі на пісню, вперемішку з прокльонами. Атмосфера в квартирі змінюється: колишній затишок та добробут втікають з оселі через відкритий портал. Я встаю, і навшпиньки притуляю двері кімнати, у якій знаходжуся – тепер це моя фортеця. Дрижаки пробирають усе тіло, боюся за мамку, бо вона там, за межею безпеки. Ага! Так і є! Це пісня. Батько починає заводити своєї звичної, лише йому зрозумілої мелодії… Значить йому весело! Це вже щось. Він не буде бушувати та лаятися, битися та знущатися, а цілком можливо піде до ліжка та засне мертвим сном. Головне, аби мама не розгнівила його своїм жіночим словом.
О, вона це вміє! Скільки й мені доводилося чути ці гіркі, до болю нестерпні слова, що породжували пекельний огонь у грудях. Скільки разів я клявся і відрікався від спорідненості з нею, а потім приходив, і просив пробачення. Лише жінка вміє так влучно і так боляче підчепити в чоловікові його нерв, його біль. Лише вона вміє побачити, що робиться у серці та душі мужчини з першого погляду…
Пісня все ще лунає, але вже якось не так. До мене підбирається острах. До тієї, і так какофонії, долучається щось жахливе. Нотки в голосі підвищуються, і проста розмова плавно переходить у сварку. Чую, як мати починає нервово, майже істерично ходити туди-назад по кухні, а батько дужче і дужче тягнути останній куплет. Все! Тиша. Пісня кінчилася…
Це беззвуччя розрізає голосний крик матері, а затим і батька. Чую лайку.
Слова ці вже для мене не нові, чув їх і раніше, але стали вони бридкими та мерзенними. Коли тільки їх зачую, одразу затуляю віху і тікаю геть, бо нагадують вони мені про мою минувшину, моє дитинство. Я навіть і не міг уявити, що зможу так зненавидіти слова… Хоча, мабуть, не так слова, а ті асоціації, що виникали у зв’язку з ними.
Крик зростає. Я не можу від нього сховатися, навіть зачинені двері не дають рятунку. Залажу під ковдру і ховаю голову під подушку – стало тихіше. Так проходить декілька хвилин, у голові порожньо, жодна поодинока думка не пролітає у моєму перевтомленому мозкові. Мати! Я прожогом вискакую з-під ковдри і жадібно підлітаю до дверей. Вухом притуляюся до щілини. Добре, какофонія ще триває. Якраз у цей момент прокидається мій молодший брат, спросоння він не розуміє, що діється. Я підходжу до нього й кажу, щоб засинав. – Де мама? – Відповідаю, що на кухні граються з татом. – Чому так голосно? – Така забавка! Хто голосніше, той переміг. – Я теж хочу! – Ні, вже пізно! Обійнявши свого маленького братика, я накриваю його ковдрою, і він засинає. Слава Богу! Міг же каверзувати, а батько не любить, коли його перебивають.
Сварка лунає з шаленою силою, вже навіть сусіди почали тарабанити по батареях. Мені стає соромно. Завтра знову вийду на двір, де хлопці будуть питати, чи це раптом не в моїй квартирі давали концерт. Опущу очі, і закусивши губу стоятиму доти, доки хтось зі старших не припинить кпини, і не покличе мене грати у футбол, тоді я щасливий.
О, ні! Мати таки зачепила батька за живе. Нащо ви, мамо, адже ж знаєте, чим це все зазвичай кінчається. Батько зривається, і відлуння до мене несе звук ляпасу. Мама скрикує і починає плакати. Краще б я на світ не родився, ніж чув ці сльози. За що її бити? Хіба не вона гарує, як віл. Хіба не вона береже домашнє тепло та затишок, яке ти, батьку, так не розумно розбазарюєш? Мати не витримують! Дзенькіт, – немає вже в нас старовинних, ще прадідівських чашок, що були привезені з-за кордону. Моя тривога за матір надає мені мужності. Я привідчиняю двері, проводячи своєрідну розвідку. Сьогодні вони мене не підвели, як минулого разу, заскрипівши якраз у той момент, коли батько замовк. Виходжу, і немов вовченя заглядаю до кухні. Батько, наче той одвічний демон смерті зі своєю щетиною та розкуйовдженим чубом стоїть і курить у вікно. Мати з червоною щокою та запухлими очима сидить на табуретці і тремтячими пальцями перебирає край сорочки. У цю мить, десь з надр моєї душі піднімається ненависть, яку я не в змозі вгамувати. Але страх перед батьком не дає і поворухнутися. Я до болю стискаю свої кулаки, так, що аж кров відступає від них. Раптом мене помічає мама. ЇЇ очі розвидняються від сліз. Скільки в них любові та ласки, скільки того материнського тепла, що не купиш за жодні скарби світу. Вся її природа тягнеться до мене, хоче пригорнути та запестити до смерті, але він тут… Демон ще не спить, він лише зачаївся, аби приспати пильність навколишніх. Янгол махає мені руками, щоб я заховався, аби не втрапив до пазурів мучителя. Я відступаю за ріг коридору. Якраз в цей момент батько докурює цигарку. Йому нудно, тому він шукає конфлікту з мамою. Знову починаються безглузді закиди за коханців, крадені гроші з сімейного бюджету. Які гроші батьку? Коли ти живеш у власне задоволення, забувши про нас, свою родину! Все йде за старим сюжетом. Тиха суперечка починає переростати в шум, а той у какофонію. Моє дитяче єство обурене до коренів душі, до найменших молекул мого «я». Це ж неправильно! Так не має бути! Не витримуючи, я вступаю до кухні…
Батько такий вражений, що навіть не може вимовити моє ім’я ( та чи, взагалі, знав він його колись). Саша! – підказую йому. Він дивиться на мене своїми червоними очиськами, наче бажає спопелити, але мені те все байдуже, аби матері та брата не зачіпав. Підходжу, і встаю між демоном та янголом. Ну що? Хочеш мене вдарити? Вдар. Я сильний, витримаю! Хочеш облаяти? Давай! Що мені твоя лайка… Лише матері не зачіпай, бо вб’ю!
Так стоїмо певний час: демон та янгол, а між ними маленький хлопчик, у якого своя правда. Демон супиться, намагається щось сказати, але чомусь у нього нічого не виходить. Янгол же позаду, обвиває мою шию своїми ніжними, наче пелюстки лотоса руками і мовчить. Проходить мент, і тут демон здається. Втомлений мовчазним двобоєм, він опускає свою кудлату голову і важко чалапає до своєї кімнати. Малий та янгол легко видихають, коли двері зачиняються. – Який ти у мене герой! – говорить вона, цілуючи мене у чоло. – Тепер йди спати, а я приберу гармидер. Я слухняно розвертаюся і йду. Вже біля самого прорізу повертаюся, і кажу таку просту, але важливу істину: Мамо, я тебе люблю!
17 лютого 2013 рік
ID:
403672
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.02.2013 21:57:27
© дата внесення змiн: 17.04.2013 14:07:46
автор: Олександр Подвишенний
Вкажіть причину вашої скарги
|