уттєво роз`єднуються наші неподолані шляхи спільного майбутнього.
Натомість сіре минуле, немов шматочок, збитий з-під крижаного смерчу, опавшого й розбитого під ногами, благає: "Сховай, сховай мене!" Я б прихистив тебе, поніс додому за пазухою перед собою, звільнивши тебе від затоварених автівок прямого продажу й од залів товарних взірців. Нащо тебе випроводжувати в останню дорогу засміченими вулицями, достоту не пізнавши й не розгледівши, як все ж-таки виглядало оте відчайдушне учора..
Так, відчай, ти почула. Втім, мабуть, йому легше бути хистким маятником, перманентним взірцем для людства, які, шукаючи для себе місце в коханні, зненацька натраплятимуть на доказ чийогось пройденого етапу.
Чомусь завжди так: не вистачає часу й позитивних емоцій, ми проходимо повз біло-сині короткі меседжі котрогось, котроїсь. Не потрібно великих обіцянок, головне, що? Мрія, так? Відчуваєш, як крижана скульптура розклеюється серед снігових уламків, високо котиться по своїй небесній траекторії й за горизонтом падає? То десь розбилися чиїсь бажання. Спитати б у когось - де закінчується лінія польоту? Можливо це була моя мрія, агов!
Всі кидають погляд у височінь і чекають. Я не бачу горизонту. Ніхто не бачить. Небо крижане й заплямоване.