1. СВІТ…
...почну цю «казку» для Вас про «мої дерева», віршем Ніколая Гумільова, бо він (вірш) у цій першій частині, де йтиметься про «початки», надзвичайно промовисто і доречно «стає»… думала зробити для Вас переклад, але – передумала…))) хай буде мовою оригіналу:
ДЕТСТВО
Я ребенком любил большие,
Медом пахнущие луга,
Перелески, травы сухие
И меж трав – бычачьи рога.
Каждый пыльный куст придорожный
Мне кричал: «Я шучу с тобой,
Обойди меня осторожно
И узнаешь, кто я такой!»
Только, дикий ветер осенний,
Прошумев, прекращал игру, —
Сердце билось еще блаженней,
И я верил, что я умру
Не один, — с моими друзьями.
С мать-и-мачехой, с лопухом.
И за дальними небесами
Догадаюсь вдруг обо всем.
Я за то и люблю затеи
Грозовых военных забав,
Что людская кровь не святее
Изумрудного сока трав.
Николай Гумилев
...отак висловив сю тему Гумільов…
дерева – живі… вони не просто ростуть і розвиваються, цвітуть і плодоносять… видихають кисень, який вдихаємо ми… вони одухотворені, сутні… вони – особистості, індивідуальності… кожне із них - суб`єкт, а не лише об`єкт, засіб... вони сприймають, відчувають і мислять… переживають… спілкуються… і з нами також – тільки за відповідних умов… нам заради такої радості варто дещо враховувати…
і насамперед те, що дерева завжди стоять на одному місці, а ми – ні… дерева нас не бачать – не встигають нас усвідомити, сприйняти! можливо, вони навіть не знають, що ми також на планеті є … але можуть дізнатися… можуть навіть полюбити кого із нас і справді подружитися – упізнавати і радіти, відчувши наближення, а тоді і присутність обраного… і дарувати нам навзаємну чисту радість і справді щастя…
…щоб дерево Вас побачило і, можливо, полюбило – треба… зупинитися біля нього і постояти… довгенько… можна обіпертися об стовбура плечем, обхопити його руками, притулитися спиною… чи посидіти біля підніжжя, хоч і навпочіпки… справа в тому, що ми для них занадто швидко рухаємося, переміщаємося у просторі, і вони не встигають нас помітити… розпізнати… ми для них, як ніби для нас – автівки, що проносяться трасою, а ми стоїмо на обочині… і ще, мабуть, швидше – може, як молекули повітря – ми їх не сприймаємо взагалі, а вони ж є… літають доокруж…
перше моє знайомство з деревами було – приголомшливо прекрасним! тоді була весна, думаю, травень… можливо, початок червня… і то були - верби…
із першого по́зіру здалося мені, що то – хмари… і я дивлюся на них зверху… як ніби із висоти пташиного польоту… чи, може, янгольського іще... пишні, розкішні, кучеряві хмари… такі – округло м`які… пружні́… радісно-живі і щасливо сяючі… ні, передати словами те бачення просто неможливо… бо… тоді я, мабуть, узріла ті верби не лише земним оком, а й тоншим органом сприйняття, я побачила ті верби у двох планах, як розумію тепер і можу висловитися – у земному і тонко-матеріальному їхньому вияві… окрім вільноростих, досконалих «твердих» форм, побачила душу – неперевершено прекрасну душу! тих перших усвідомлених мною дерев… діти уміють так бачити…
перше враження од верб так і залишилося одним із найкрасивіших моментів мого життя… наймиліших спогадів… власне, то був момент, коли я освоїла власну душу, стала собою – такою от… вічно закоханою у красоту… в дерева і траву, квіточки всілякі невибагливі і простенькі…
років три… з рештою незначною… було мені тоді… чи кінець травня, чи початок червня стояв на порі… бабця мої, янгол мій земний, сказали, що, коли висохне моє пальто – у мене було дуже красиве пальтечко – із ясно-червоного бархату (думаю, то був плюш…) і я його дуже любила – воно «гладилося» долонями, як котик… пальто випрали і воно сушилося, вивішене на шнурку для білизни серед двору – то коли пальто моє висохне – ми «підемо у світ…», так сказали мої бабця… зауважу лише, що той бабцін «світ» став для мене поняттям на все життя – поняттям Справжнього Живого Світу…
пальто сушилося не поспішаючи, три дні висіло воно і погойдувалося собі спроквола на високому тоді для мене шнурку… і три тих дні я стояла під ним і чекала… не знаю, як тоді відгадали бабця у мені головну із пристрастей майбутніх моїх – пристрасть до споглядання, а отже – подорожей… бо зовсім не було у них інших якихось причин йти в береги`, як тільки справді «вигуляти» мене трохи… може, вони самі знали радість споглядання і хотіли навчити тому рідкісному і щасливому хисту мене… їм це вдалося – із першої ж спроби…
яким слимачком повільним повзе час, коли доводиться чекати… три дні я терпеливо дочікувалася того «слимачка», при кожній нагоді допитуючись у бабці, чи не висохло вже моє пальто… бабця щораз уважно обмацували одежину зо всіх країв і «компетентно» оголошували, що ні, ще мокре… і я продовжувала чекати, не відходячи…
врешті – пальто висохло, бабця зняли його із шнурка, вдягнули мене у те сухеньке і красиве пальтечко, самі вбралися у святкову спідницю, пов`язалися білим, теж святковим (як на Великдень…) фартухом, біленькою із дрібними квіточками, ситцевою хустиночкою (тут я до решти пересвідчилася, що відбувається на той момент щось особливе, надзвичайно важливе і навіть величне…), взяли мене за руку, і ми, повільно і торжествено, як два нарядні кругосвітні лайнери, «вийшли» з гавані рідного двору і «лягли на означений курс» – відправилися «у світ»… для мене та подія була занадто зна́чимою, настільки, що не просто було повірити, ніби це насправді відбувається…
тому, коли ми зустріли на дорозі бабціну знайому – котрусь із сусідок наших, але до того я її ще не бачила, і та запитала, куди це ми ТАК ідемо удвох – я нашорошила «усі вуха», бо малося до решти з`ясуватися, куди ж ми йдемо… бабця, абсолютно серйозно (до речі, діти відчувають і розуміють неоднозначність казаного дорослими, коли ті обіцяють їм якісь дрібниці, не збираючись тих обіцянок виконувати – заради того лише, щоб дитина заспокоїлася і «відчепилася» зі своїми вічними забаганками…) – і от бабця мої, без найменшої тіні сумніву відповіли, що «ми з Вальою ідемо в світ..» та чужа жінка так перейнялася серйозністю чину і з такою важністю відказала «а-а…», тобто, що тепер вона вже знає і розуміє, куди ми насправді йдемо, що я остаточно повірила у винятковість події…
(до речі, діти прекрасно розрізняють нюанси мови дорослих – я відчула деяку «гротескність» цього діалогу, знала, що наявні смішинки у інтонаціях направлені на мене… ніби вони обидві доброзичливо впевнені, що я чую слова, але прихованої суті розмови за словами не ловлю… проте я її «ловила» – і все ж перебільшена важність інтонацій не заперечувала і не робила умовним значення фраз… тому я до решти пересвідчилася, що ми справді йдемо «у світ»… діти читають дорослих елементарно – «з чистого листа»… у дітей відкрита свідомість, розширена… вони швидко і безпомилково орієнтуються у тонкощах «дорослого» світу, у якому ростуть і «вчаться», призвичаюються до умовностей, серед яких потрапили жити, народившись…)
бабця мої були педагогом від природи… вони дали мені кілька простих уроків, які не тільки запам`яталися на все життя, але навіть сформували основні позитивні риси натури моєї…
переговоривши отак із сусідкою, ми продовжили свою подорож… навіть зараз я вдячно відмічаю ту обставину, що ми йшли тоді – з моєю «швидкістю»… тому я почувалася абсолютно комфортно і затишно… я відчувала, як мене шанують… визнають… це був вияв справжньої дружби… таке лагідне відчуття рівності і повноцінності у тій нашій з бабцьою парі… я переступала повільно, звичайно ж… але те бабці зовсім не заважало – вони нікуди не поспішали і не нудилися від такої ходи – вони йшли ЗІ МНОЮ, а не я підбігала б за ними, як це доводиться робити усім діткам… діти не оцінюють себе «знадвору», а всередині себе почуваються такими ж «логічно і формально» довершеними, як і дорослі… різниця виявляється у якихось спільних діях – як от у ходьбі «за руку», наприклад… коли ти не встигаєш ЧОМУСЬ іти так швидко, як від тебе чекають… такі «бігання слідом» дуже не комфортні, але діти не вміють ображатися на своїх дорослих, вони їм багато і багато чого одразу ж вибачають… бо люблять їх…
оскільки того ранньо-літнього сонячного дня ішла я дорогою по вулиці нашій уперше в житті, то «світ» уже давав себе знати, цікавивши мене на кожному кроці… але я не роздивлялася, бо розуміла, що «світ» – ще не тут, а десь – там… це тільки шлях до того дива, куди ми йдемо… то вулицю нашу я побачила уперше периферійним зором, як заставку, пролог до «світу»… що насправді так і є…
по́вагом проминули ми з бабцьою кілька сусідських дворів, і десь так у шостий-сьомий від хати нашої – завернули (очевидно ж, я не рахувала тоді ті двори, бо не знала навіть, що є такий принцип пізнавання реальності – рахунок)… ніякої загорожі не було, і ми вільно увійшли у двір, що ховався від дороги за вольготно розрослими кущами бузку… дворик був такий акуратний, невеличкий, увесь затінений кронами розлогих незалежних дерев, що, ніби береги, обмежували його тихе плесо (самих дерев я не усвідомила на той момент, але знала звідки тінистість дворика того)…
у глибині двора, ліворуч, заплуталася у тонких вишневих гілочках хатина… я одразу відчула симпатію до тієї хатинки, і сприйняла її за живу істоту… вона здалася мені котиком, що вмостився собі затишно між того вишневого плетива подрімати… господиня була у дворі, але я її з першого враження не зауважила, бо хатину роздивлялася, усвідомлювала… тому вона, господиня, ніби зіткалася нізвідки, і мене те зовсім не подивувало… являтися нізвідки – нічого дивного у тому я не вбачала…. добра жінка, чимось навіть схожа на бабцю мою, щось спільне уловила я в них обох – спокійну доброзичливість, либонь… привітавшись, господиня хатини-котика і двора-озерця спитала бабцю, знову ж таки – «куди це ми ТАК удвох ідемо…» либонь, оте «ТАК» було досить виразним… я знов чекала на бабціну відповідь, але вже не з такою «нашорошеною» увагою, бо мала певність у «справжності» походу нашого…
повторився такий само діалог… вивідавши, що ми йдемо «у світ», господиня осміхнулася стиха і сказала, на знак згоди із затією нашою: «ну йдіть, ідіть…», інтонаційно це означало, що вона прихильно ставиться до нас із бабцьою і до походу нашого, поділяючи і розуміючи важливість події, що відбувається… навіть жалкуючи заледь, що сама не може піти з нами, а ще радіючи, що стежка «у світ» стелиться саме через її сонний дворик, мимо її, згорнутої у клубочок, «м`якенької» хатини…
отримавши ще одне благословіння, ми з бабцьою пішли собі дальше – «у світ»… минули садок, так чогось він запам`ятався мені сплутаністю тонких гілочок вишневих, як ніби коси русяві той садок розпустив, а вітерець, бавлячись, перевив і поплутав коси ті (через занадто тінистість садочка – листочків на гілочках вишневих було, виходить, мало, тому й склалося враження у дитини, що то ніби коси, вільно розмаяні, розвітрені, поплутані… – а?... уважність яка сприйняття дитячого… тільки зараз і розтлумачила собі ту «аналогію»…)
проз русокосий вишняк, вийшли ми на город, що, як і наш, збігав із горбочка донизу, у береги… стежечка, що ділила город навпіл, як ніби акуратний проділь, була вузенька, то ми вже не трималися за руки, але я йшла попереду, бабця ж мої – слідом за мною… картопля посходила і попідростала, на рівненькі пасемцями розчесала вологувату землю… (вологуватою земля може здаватися тому, що на Поділлі у нас такі щирі чорноземи, що аж лисніють глибокою і теплою чорнотою своєю до світсонця…)
верби я осягнула на відстані… з висоти… зір мій виявився на рівні їхніх крон, схожих на живі, веселі, округло-подушкасті ніби, перинасті безтурботні літні хмари… саме безтурботність! красоти буття – побачила я, дитина, зупинившись вражено у тій «точці» стежки, де вона зібралася вже збігати плавно вниз до берегів… зупинившись саме там – я опинилася «площинно», «лінійно» відносно верб, що розкошували внизу, у берегах, на одному рівні з кронами і верхівками, а може навіть трохи й вище – он звідки враження «пташиного польоту» над вербовими хмарами…
важко прикинути, на який час я «застрягла» у тій точці «пташиного польоту» і усією відкритою навстіж свідомістю поглинала оту дивовижну красоту… колір… чи можна назвати його зеленим?.. у зеленого стільки відтінків, тонів і сутінків, і переходів-переливів... і вони не названі, не висловлені, не обумовлені – щоб сказати словом, узагальненим для всіх, який то був колір… їх, кольорів, було там безліч… якого кольору вербовий листочок на сонці, якого – в тіні, якого – в осонні?... з лицьової сторони, з вивороту?.. а ще тло, на якому вони жили і мінилися – небо! волошково-сапфірове, блакитно-голубе, а ще й хмарки білі – з усіма переливами, відтінками, сутінками і рефлексами… і вся оця неймовірна краса і розкіш погойдувалася плавно і ніжно-задумливо, як ніби пливла, ніби летіла, ніби витала у переливах вальсу… а понад усім цим – із самих лиш флюїдів ткана, невагома і невловима діадема, як корона сонячна, як світіння довкола пломінця свічки – віяло і сміялося Світло і Радість Буття!.. верби – сяяли… прозоро-золотисто… над ними і в них самих, у розкішних їхніх кронах – ніби сочилося, мерехтіло, мріло і мінилося – переливалося дивовижне світіння – сама Богом Живим дарована необмежена Свобода, сама безкінечна Радість світилася, тремтіла і струменіла у вербах тих… і понад ними…
…бабця мої, зупинившись за мною, і не ворухнулися… може, вони також «бачили» ту неймовірну красу Божу… врешті, я оглянулася до них і, вказуючи рукою на вербове світлокипіння і радостипереливання, спитала: «…бабцю, це – Світ?» – «..це Світ…» – потвердили бабця мої…
і ми пішли вниз стежечкою, щоб не тільки побачити, а й побувати у тому чарівному Світі… город той, як і наш, закінчувався бережком – цю місцину й називали в селі Берегами, бо Жилка, хоч і зовсім річечка мініатюрна, але характер і норов мала справжні… веснами вона розливалася і, таким чином, тримала у недоторканості свої береги, які підсихали тільки тоді, коли городи вже «посходять», тому перекопувати чи переорювати ті клаптики берегів, що малися у кінці кожного городу – не було господарського сенсу…
ми зійшли в беріг… і одразу ж я опинилася всередині щастя непереда́ваного і дива «неописа́нного»… трава берегова́ (не болотяна, а саме берегова), перевита і переплетена яскравими береговими ж квіточками – впустила мене всередину себе, як ніби я увійшла у живий смарагд… трава була удвічі вищою од мене ростом, але – вона не закривала мені світу, навпаки – ніби до решти відкривала Його… трава була висока, густа і прозора водночас… я бачила проз неї всю красоту світу, бо й вона була Світом і його Красотою…
навіть зараз відчуваю ту зовнішню тендітність кожної окремої, готично видовженої, травинки, і внутрішню цупкість… життєздатність і тривкість… росла трава густо-густо, і високо, ніби кожна окрема травинка натхненно висотувала себе ізсередини себе ж – угору, звівшись радісно навшпиньки… ніби кожна хотіла визирнути з-поміж сестер і родини своєї, аби побачити більше і дальше… і увесь цей прекрасний виструнчений насичено-зелений береговий народ, і кожна окрема жива травинка раділи і тішилися мені – так щиро і з таким інтересом і цікавістю мене приймали, роздивлялися… з такою привітністю і доброзичністю… і кожен той зелененький промінець намагався лагідно торкнутися моїх рук, поцілувати в щічку, лоскотнути в носика, заплестися грайливо у коси… і кожен радісно і весело кивав до мене своїм колосочком, простягав видовжені тендітні і елегантні, делікатні долоньки-листочки… погойдував, поколихував мене у своєму окремому ритмі, у той же час – спільному для нас усіх…
мабуть, так сонячно і світло радів світ першолюдині… на зорі Творіння… і я відчула ту радість, і сама відкритим навстіж серцем раділа кожній тоненькій "рисочці", сповненій життя, – ми були чимось рідним і Єдиним… але я знала, що я – не трава… і не травинка… але ми – Єдине, десь глибше, дальше, чим там, у «точці нашого перетину» – у берегах…
«…бабцю, як їх звуть…», – згадала я про безшелесну мою кохану супутницю, янгола мого «во плоті́ »… – «це – трава», – сказали бабця… «… і це трава?...» – «… а це квітки – незабудки…» – якими ніжними були ті незабудки, і якими весело-блакитними поглядами зазирали вони з цікавістю у мою душу… одні були блідими, майже білими, тільки з ледь вловимим блакитним відтінком… інші – як небо – голубими… «…а це зірочки…», - сказали бабця, не чекаючи на моє запитання… ах, зірочки ті… справді на зірочки небесні схожі… яскравинки такі – іскринки насичено-темно-лілові, чи світло-бурячкові – як можна колір той висловити?..
душевно і духовно я від початків тісно переплетена із душею рослинного царства – з елементалями – царством Природи взагалі – струмочками, озерцями, річечками, вітерцями і вітрами, пагорбами і рівнинами, долинами… небом і світлом, Сонцем і Місяцем… зірками… але дерева, трави і кущі – це родинна приналежність, життєва потреба і необхідність душі моєї… ліс… все життя шукаю я лісу… зелених живих крон над голову мою…
зовсім не розуміючи чому, дитиною я «жила» у городі нашому… коли картоплі́ підростали і розросталися – я ховалася під їхніми «кронами» і цілі дні проводила у тому єдино доступному на тоді «лісі»… можна сказати, що я виросла «в картопля́х» – і там мене постійно й знаходила мама моя… на густі мої коси вона пов`язувала біленьку хустинку, щоб сонце голову не напекло… я ж, добравшись до картопляного зеленого царства мого, ту хустинку з голови «здирала» і викидала… от по тій білій «ознаці» серед картопляного шалу мама і віднаходила мене щораз… хустинка біла, як пташка, сиділа, розкинувши кінці по темно зеленому картоплинні, і стерегла моє «лісове» життя… кличучи маму, коли наставав час мене з того лісу виплутувати…
…коли ми з чоловіком моїм отримали квартиру на столичній Троєщині – цей мікрорайон ще тільки будувався, ми оселилися у першому, зданому в експлуатацію будинку, навіть у першій половині нашого будинку – другу добудовували, коли ми вже там «давно» жили – то коли ми оселилися на Троєщині – я не могла зрозуміти, чому так некомфортно тут почуваюся… хоча район столичної «спальні» мені припав до серця – недалечко од нас – ліс, а ще Десенка і Дніпро… з протилежного боку – поля, луги і Десна… але щораз, вийшовши з дому, я починала страждати непоясненно – журбою такою глибокою, нерозгаданою, притаєною, але яка обіцяла перейти у відчай навіть…
аж поки одного разу не забралася з дитячим візочком, у якому дихали свіжим повітрям діти мої – син і дочка, маленькі ще тоді – у решту села, яке донищувало, живцем дожо́вувало місто, розростаючись на очах… і там, на сільській напівживій іще вулиці, рівновага моя одразу ж відновилася… я роззирнулася – що так освітило і розпогодило моє серце і дискомфорт зник?.. виявилося, усього лишень – я стояла під деревом на сільській вулиці тій, під кленом, чи ще якимсь звичайним – живим! і зеленим великим деревом… тоді я зрозуміла, що мені для життя конче необхідні крони дерев над головою… я – не з пустельного племені кодом генетичним, а з лісового народу… як тільки Троєщину нашу обсадили липами – озеленили, я перестала мучитися там через внутрішню мою печаль непоясненну…
...отакий "вступ" вийшов... у наступному листі - вже про "мої дерева" конкретно...)))
ID:
416088
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 06.04.2013 09:44:13
© дата внесення змiн: 24.10.2021 12:15:45
автор: Валя Савелюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
а ще на той момент, як я налаштувалася відправити "у світ" свій твір "Корені" натрапити на Ваш "про дерева" спантеличиччить будького. 
(у жодному разі це не вимога чи натяк, це - спроба пожартувати зранку...) насправді я знаю, що похід наш з бабцьою моєю "у Світ" Вам сподобався... 
Приємно вразили, Валентино, доконаною поезією у прозі! Кожен, хто народився в селі, мав "картопляне" дитинство, та не кожен зможе так його описати! 
Дякую! 
