Мені так подобаються роботи того невідомого художника,
в якого так багато імен,
але назвати якого неможливо.
Ті роботи,
що зеленими судинами прорізаються на стінах якихось закинутих будинків,
що теплими променями граються із полірованими до блиску автівками,
що інтерференційними картинами розпливаються під ногами кожного, щоразу після небесної депресії.
І коли в перший зимовий день виглянути через вікно багатоповерхівки,
і коли в перший рясний листопад погуляти по самотньому парку,
і коли в першу літню ніч дивитись на зорі, що ніжно сплітаються в картини - так, це все роботи того невідомого художника, якого я так люблю.
А інколи я дивлюсь на вкрите сумішшю вуглекислого газу і пари скло, до якого тісно-намертво притиснута твоя долоня. Така чітка долоня на тлі такого мутного скла. Тепло якої набагато сильніше передається, ніж тепло тієї паруючої суміші гарячого повітря. Маленькими краплинами вимальовується чи то портрет, чи то пейзаж: я цього вже не розумію.
Устами торкнутись скла.
Хочеться.
До нестями.
Спробувати на смак.
Я так люблю роботи того невідомого художника,
але малюнок ліній на твоїй долоні я люблю більше.