2. ДЕРЕВА...
що ж… логічно розпочати і другу частину обіцяної Вам оповіді про дерева (щонайменше, хоч би заради симетрії…))) – поетичним епіграфом… зізнаюся, для мене цей вірш – швидше «резонанс», чим епіграф… таким чином:
Деревья
Я знаю, что деревьям, а не нам,
Дано величье совершенной жизни,
На ласковой земле, сестре звездам,
Мы — на чужбине, а они — в отчизне.
Глубокой осенью в полях пустых
Закаты медно-красные, восходы
Янтарные окраске учат их, —
Свободные, зеленые народы.
Есть Моисеи посреди дубов,
Марии между пальм… Их души, верно
Друг другу посылают тихий зов
С водой, струящейся во тьме безмерной.
И в глубине земли, точа алмаз,
Дробя гранит, ключи лепечут скоро,
Ключи поют, кричат — где сломан вяз,
Где листьями оделась сикомора.
О, если бы и мне найти страну,
В которой мог не плакать и не петь я,
Безмолвно поднимаясь в вышину
Неисчислимые тысячелетья!
Николай Гумилев)
…на планеті нашій, якщо ми справді живемо «на планеті», як нам видається, – дерева і все рослинне царство – аборигени… ми ж – із власної волі, чи не з власної – окупанти… хто надумає сперечатися, що дерева-трави оселилися тут набагато задовго до нас… спочатку рослини «навидихали» атмосферу, відсоток кисню у якій уможливив наше тут існування в принципі… от ми їм і подякували… і продовжуємо дякувати – ми їх бездумно і без найменшого відтінку співчуття – винищуємо… як білі люди чомусь вважали законним своїм правом винищити червоношкірих, вдершись на одвічні їхні території…
ми до таких крайнощів дійшли у егоїзмі безмежному своєму, що не вважаємо їх (рослин) – живими… у крайньому разі, настільки живими, щоб зважати на їхнє право – бути…
…є така думка, не традиційна, звичайно ж, точніше – глибоко-традиційна, але не сприйнята «культурою» людської «цивілізації», тим паче – останніх століть… то є таке «свідчення», що зрізані і потяті кожною людиною дерева – а це момент насильницької, передчасної смерті для дерев тих, – то душі вбитих тією чи тією людиною дерев, довгі роки, аж поки не настане термін «запланованого» для них «згори» завершення земного циклу – життя їхнього, тобто, до часу «назначеного» – залишаються поруч із людиною, яка вкоротила їм віку… душі убієнних дерев увіходять до помешкання людини-вбивці свого і стоять там… обступають мовчки довкола стола, де вона (людина) споживає страви свої, довкола ложа, де шукає спочинку для членів тіла свого – і мовчки дивляться на неї… невидимі… без осуду, без нарікань чи звинувачень… але журбу їхню та людина відчуває, смутно, підсвідомо – і позбутися її не зможе аж ніяк… як не зможе і пояснити собі «джерела`» трансляції журби передсмертної, чи посмертної тієї… причин присмаку печалі на дні свідомості (хай підсвідомості) своєї… бо не фізичними органами відчуттів сприймається присутність убієнних дерев, але ж людина – не тільки фізичне тіло… фізичне – це найменше з того, чим людина є…
ще радянські учені-дослідники у популярних на тоді виданнях опублікували деякі результати експериментів із рослинами, метою яких було з`ясування чутливості, «нервової діяльності» рослин… мене «потрясла» одна з таких публікацій… суть експерименту полягала у тому, що до «тіла» польового маку прикріпили мініатюрні датчики, які фіксували електричні коливання, на зразок тих приладів, які «малюють» криву кардіограми чи енцефалограми під час досліджень роботи людського серця чи мозку…
датчики сприймали коливання «енергії життя» рослини і прилад «малював» на шкалі своїй відповідний «графік»… роздивившись на графік її життєпроцесу, рослинку, обплутану датчиками, викопали з корінчиком і… поставили у стаканчик з окропом – і от прилад їхній зафіксував, як той мак «кричав»… стрілка приладу вжахнулася, заметалася в усі можливі для неї сторони – від максимуму до максимуму – зашкалюючись! і, врешті, зупинилася на позначці «ноль» – мак вмер… у муках…
та ж таки група вчених обчіпляла датчиками деревце – зафіксували діаграму електроколивань «аури» дерева за нормального (звичного для нього) стану… стану спокою, а тоді котрийсь із вчених підійшов до того деревця – прилад «показав» повну «байдужість» піддослідного (дерева тобто) – воно не реагувало на факт наближення до нього людини… не бачило її і не відчувало… але, коли той чоловік почав ламати гілки тому дереву – прилад зафіксував «панічну реакцію» – стрілка на шкалі заметалася, дерево сильно занервувало і сильно «розпереживалося»…
оскільки цей експеримент відбувався на території дослідного інституту, то, завершивши даний епізод, вчені просто забули зняти з дерева датчики… минуло кілька років, і хтось випадково помітив, як нервує стрілка на шкалі вимірювального приладу, до якого мали дотичність залишені на тому дереві датчики… визирнувши, що там відбувається, вчений побачив, як стежкою прямує той із групи дослідників, котрий ламав колись гілки – дерево упізнало його! І боялося… тоді вже придивилися до шкали приладу уважніше, і пересвідчилися, що покалічене колись людиною дерево упізнавало її (конкретну людину) щораз, як тільки вона наближалася… на інших же «мимоходів» не реагувало…
отак все це виглядає насправді… а тепер, нарешті, про «мої дерева»… моїх близьких і любих друзів… не зрадливий, щирих і справжніх Друзів серця мого… мовчазних словесно… і непорушних з місця тілесно…
ВЕРБА
У кінці городу нашого, на березі Жилки, росла верба… особлива тим, що росла вона не стоячи, як усі інші дерева, а… напівлежачи… видно, коли була молоденькою вербицею, хтось надломив, чи зігнув її тільце… можливо, вітер… то на місці надлому (чи нахилу) вона вже не розігнулася, не випрямилася, а так собі і росла… таке лихо могло скоїтися з вербою задовго до мене, бо коли я підросла настільки, що сама вже подорожувала в беріг наш, верба ця була цілком дорослим деревом... мала могутнього ствола, який ріс, як і належить справжній вербі, трохи з нахилом у сторону Жилки, а тоді, десь на рівні метра-півтора від підніжжя, повертав під кутом градусів у 45 і напівлежав у повітрі, утворюючи своєрідного висячого моста над річечкою… кроною верба моя усе-таки тягнулася до неба, тому місточок висячий той вербово-живий чим далі, тим вище здіймався вгору… тож перебиратися через Жилку по вербі моїй похилій – не виходило… над протилежним берегом вона «висіла» надто високо… це був живий місточок не на протилежний беріг річечки, а – в небо… у точці повороту ствола до позиції «напівлежачи» – виростали на ньому (стволі) – лози… справжній кущ із густих прутиків завжди стримів із зігнутої, ніби у попереку, верби… цікаво так виходило, наче кущ забрався на дерево, там собі і примостився…
у тому кущеві-верхолазові я і звила собі кубельце… чи престол… приходила до моєї дорослої подружки-верби часто-густо, забиралася на зігнуту її спину і вмощувалася між вербових літоростів… «балакала» з вербою… мовчки, подумки… і вона мене слухала… це відчувалося – її увага до мене… те, що вона мене любила – навіть казати зайве… було у вербових тих почуттях щось суто-материнське… верба няньчила мене…
коли йшла я у якихось справах стежечкою мимо – верба відчувала моє наближення і раділа – досить відчутно і не таячись… можете запитати, люба Наталю – от звідки я знала, що верба раділа – адже дерева не виявляють своїх емоцій ні рухом, ні «мімікою», тим паче звуками – радісними вигуками там, чи ще якось… ні, нічого дивовижного з вербою моєю не відбувалося… вона на мене реагувала «внутрішньо-емоційно», а я ті її реакції – відчувала… відчуваємо ж ми, дорослі люди, ставлення до нас оточуючих… хіба не доводилося Вам, Наталю, питати себе інколи, чому так не комфортно почуваєтеся поруч із якоюсь, може навіть сторонньою, людиною, чи так само безпричинно почуваєтеся комфортно поруч із кимось іншим, хто ніби і не реагує радісно на Вашу присутність… цей механізм «зчитування» невербальної, глибшої навіть – сутнісної інформації наявний у кожній людині, варто тільки його у собі зауважити… визнати наявність…
фахівці дійшли висновку, що істинну інформацію одне про одного ми зчитуємо протягом перших тридцяти секунд у момент знайомства – візуального контакту… відчуття – позитивне чи негативне – і є конкретним попередженням підсвідомості за принципом «свій-чужий», ну, чи «друг-ворог»… більше того, таке зчитування відбувається і поза візуальним контактом – у неіснуючому світі інтернет-простору, наприклад… тому маємо собі на сайтах друзів… ну, і недругів – куди тут уже правду дівати… і це при тому, що всі ми розкидані у просторі і ніколи не зустрінемося фізично…
діти ж мають усередині себе щось на зразок флюгера – і «крильця» того внутрішнього пристрою, чи устрою, – надзвичайно чутливі… діти завжди знають, як до них ставляться насправді – хоч як би там дорослі і прикидалися, намагаючись видаватися добренькими… помічено ж, що «дітей і собак обманути не можливо»… справа у тому, що діти не сприймають личин, вони бачать за «вивіскою», бачать там, де суть…. крильця їхніх внутрішніх флюгерів реагують просто: – холодний вітер дує з півночі і «внутрішній флюгер» робить обертові рухи у відповідну сторону; теплий «вітер» з півдня – флюгер «крутиться» у протилежному напрямку… от і все… у яку сторону повертається «флюгер» – такі й відчуття переживає дитина: позитивні – якщо до неї звернені справді дружба і симпатія, чи неприємні, коли прикидаються і лестять… діти часто плачуть у відповідь на лукаві до них загравання… так вони висловлюють свою «незгоду» із спробами дорослих дезорієнтувати їх (дітей)… бо вони довіряють своїм почуттям-відчуттям (аж поки самі навчаться лукавити), і це справді орієнтир безпомильний… ну, коли крильця флюгера не вловлюють жодних потоків – отже, зчитується байдужість…
приблизно так і я відчувала щораз «теплий вітер з півдня», коли доводилося йти мимо верби моєї… заклопотана якимись своїми дитячими справами, я могла навіть і забути, що вона стоїть там, на самому краєчку берега нашого, але, найчастіше уже «розминувшись» з нею, так якось, ніби спиною «зауважувала» – о! верба… і оглядалася… і здіймала руку, вітаючи її, і думкою пояснювала, що кудись там поспішаю наразі, тому не заходжу до престола мого… (Мавка із Лесіної «Лісової пісні» зовсім не випадком називає вербу «матінкою»… є в цих добрих і життєздібних, пишних і розкішний деревах щось неприховано материнське… така якість енергії їхньої… «присмак» лагідний, теплий і безкорисливий… солодкий… турботливий…
навіть у глибоко занесені зими я «докопувалася», тонучи у снігу, до вербиці моєї… вмощувалася на «законному» своєму місці і вона раділа мені… так було мені затишно… верба муркотіла вітання свої – дрімотливі… може, я снилася їй у такі мої візити…
коли уже вчилася у 9-10 класах, досить підрісши і подорослішавши, я неодмінно «возсідала» на вербі своїй… цікаво, але ніде більше не могла «вивчити», запам`ятати, засвоїти «німецькі тексти» – уроки ті, які здавалися позбавленими смислу, бо їх, не розуміючи, про що йдеться, доводилося «зазубрювати» – «німка» наша (учителька німецької мови) вірила, що така «методика» справді дасть результат – знання іноземної мови… жодних знань це не дало – і нікому з учнів загальноосвітніх шкіл, інакше всі масово володіли б іноземними, зате «тексти» зубрити доводилося щотижня… тільки на вербі я їх і «освоювала», при тому – хвилин за десять – увесь абстрактно-невідомий текст чужою мовою – і настільки надійно «записувалися» ті тексти у пам`яті, що «німка» не мала зі мною проблем з даного приводу… і я з нею також…
розсталися ми в вербою любою моєю, тільки коли я поїхала з дому… у світи подалася… уже не берегові́, а – людські…
для мене приватно, люба Наталю, саме верба є «рослинним» символом України… материнсько-жіноче начало (кажуть: дівка, як верба – хоч де посади – приживеться…), невибагливість і життєздатність… незнищенність, красота, лагідність і гідність…
люблю верби скрізь і завжди… і так уже буде до решти…
ГРУША…
…росла на межі… таке враження, що ніхто її там і не садив – сама звідкись узялася, прилетіла, засіялась і виросла… хоча стверджувати цього факту не маю підстав… тим паче, що груша наша – до сортових належала… хтось колись посадив, виходить… може, дід Іван, якого не стало на світі задовго до народження мого… застрелили його "наші"... бо у Бога вірив...
на пору знайомства нашого, груша була вже повноцінно-дорослим деревом… смачніших грушок, навіть таких само, як ті, що дозрівали у вересні «на межі», так ніколи і ніде більше скуштувати й не довелося… плоди її були, як ніби золотаві гладущички, ущерть наповнені солодким соком… вкусиш грушку ту – сік так і бризне в усі сторони… настільки соковитими були грушки наші… ніби напівпрозорі посудинки найвитонченішої роботи, переповнені грушевою радістю і любов`ю, бриніли рясною «післязливою» на гілках і гілочках найтендітніших того ідеального, самим собою сформованого, дерева… я, замість напитися води – ходила грушками «напиватися»… а якою щедрою була груша!.. «родила» вона через рік, зате грушок на ній було – море!.. вистачало всім – і людям, і дітям, і бджолам-осам, що вилися і загрозливо гули під грушею постійними роями – також вважали ті врожаї «своїми», і курям-качкам-гусям домашнім, і навіть свиням – увесь світ ласував від щедрот груші нашої єдиної… ну, звичайно ж, і сусіди, якщо хотів хто пригоститися… йшли собі до груші і пригощалися – хто з кошиком, хто із відром… всім вистачало… наступного ж року груша відпочивала від щедрот своїх минулорічних, але я її любила і у безплідні її лІта…
чи вона мене вподобала, чи я її… але повадилася я до груші на гостину заявлятися… вибиралася (а не просто було, бо найнижча гілка росла досить, для тодішньої мене, зависоко над землею… я до неї «до-під-стрибувала», хапалася руками – інколи ця процедура вимагала тривалих «допідстрибувань» – і, крекчучи від натуги, трохи себе «підтягувала», тоді «йшла» по стовбуру знизу вгору, пару раз переступивши ногою за ногу, як муха по стіні, провисаючи донизу спиною-дугою, як ніби клунка якого на грушу хто причепив… нарешті, прицілившись, «просиляла» поверх гілки котрусь із ніг, а слідом за ногою вже, якимось дивом, «висаджувала» туди ж і «решту себе»… далі все було просто – далі гілки росли «драбинкою»… я забиралася у крону і вмощувалася на дуже зручній грушевій «руці», що росла майже під прямим кутом… обіймала грушу «за талію» і так, тримаючи руки калачиком, зімкнувши пальці у замок, сиділа собі, споглядаючи звисока за довколишнім красиво-неспішним життям… коли починали зріти сусідські сливки (поруч із нашою грушею росла їхня слива), я пригощала себе жменьою-другою тих кісточкових-кислющих ягід, бо слива простягала їх до мене з усією її доброзичністю… це не було крадіжкою – ніхто у нас за тими сливками-грушками не доглядав особливо, то ж було село, а не дачі городян…
по кількох роках такої «тісної» нашої дружби, звички у груші дещо помінялися… у роки законних її відпочинків од минулорічного плодоносіння, почала вона відпочивати – не вся… у ті безплідні її роки, що раніше були зовсім безплідними – ні грушечки єдиної на ній не виростало – тепер же вона почала зав`язувати на двох (усього лише) гілках смачні свої грушечки… вони (гілки) були «довгорукими» і схилялися, під вагою врожаю так, що якраз ніби на мій ріст було й розраховано… один рік груша «родила» вся – для всіх, другий рік – тільки на двох гілках «виростала» грушки – для мене…)))
звичайно ж, навіть урожаю з тих двох гілок вистачало всім – і мені, і всій родині нашій, хто тих грушок хотів, і бджолам-осам-джмелям… і сусідам – тільки вже не з кошиками чи відрами ходили вони туди у «неродючі» роки, а набирали собі у фартухи чи в пелени… мама моя дивувалася попервах таким перемінам у «норові груші», бо вона знала її багато раніше за мене… і груша завжди строго «родила через рік», а тут – таку турботу дивну стала виявляти – дві гілки, облиті і обсипані плодами – у «порожні» роки… я не казала нікому, але собі – знала: груша чинить отак… заради мене… заради її до мене симпатії і навіть любові… мабуть, коли я сиділа у неї «на руках» у роки безпліддя її і думала інколи, які ж смачні були того року і будуть на той рік її грушки… і як «скучно», що їх зовсім немає цього року, от і доводиться їсти «чужі» сливки – виходить, вона мене чула… подумала собі над такою моєю «журбою вересневою» і… перейшла в режим додаткового «двох-гілкового» плодоносіння…
...я була дитиною і просто знала, що груша це робить саме для мене, більше того – такі її вчинки здавалися мені тоді настільки природними… що ж тут дивного – груша мене любить… от і все… у тому ж, що вона любить мене – не мала жодного сумніву, бо я відчувала і знала про її любов… я й сама її ТАК САМО любила…
…одного особливо затишного вересневого вечора я забралася «на руки» до моєї груші, всілася там зручненько, обвила її «калачиком» і довго споглядала, як сідає сонце… а тоді почали й зірки виявлятися спроквола… спочатку вони сором`язливо прокльовувалися через полотняну небесну скатертину, щомиті скатертина та усе багатшала, ставши нарешті дорогоцінним темно-синім, із чорними відливами, оксамитом… і на цьому оксамиті-бархаті, швидко набираючи сили – засіяли і замінилися ясно і радісно такі крупні і мерехтливі зорі, що аж не могла я одірвати від них зору захопленого мого… груша стала, як сама найсправжнісінька фея – зірки грали і мінилися у густій її кроні, прозирали до мене між її листочків, аж блищали сріблом тремтливим листочки ті… і так було все прекрасно, що, врешті, і мені в коси тих зірок натрусилося… і я сама засяяла вся – разом з небом і грушею моєю… і сусідською сливою також… справжнє чудо відбувалося тоді на межі між нашим і сусідським городами…
…коли я прокинулася, в першу мить думала, що я іще сплю і бачу той-таки, засипаний зорями, сон, у другу ж мить – добре, що так швидко, зрозуміла, що сплю я, і от якраз прокинулася, – не в ліжку своєму, а сидячи на груші… руки мої розслабилися у сні, і я майже не трималася за стовбур сестриці любої моєї (груша ставилася до мене, як ніби рідна старша сестра…) була вже ніч… і саме ночі я насамперед і злякалася, бо ночей боялася, особливо дитиною… я тінню зісковзнула з груші моєї і ласкою прошмигнула до хати, щоб ніхто не почув, бува, що я так пізно прийшла… хоча мама моя думала, що я просто загаялася у подружки і однокласниці моєї, що жила од нас через дорогу, тому шукати мене звечора і не кинулася…
наступного дня залізла я на грушу і почала роздумувати – як же, заснувши минулої ночі на такій висоті, звідти не впала… а впасти мала б однозначно, бо, крім як руками за стовбур, нічим я більше «за грушу» не трималася… а руки сковзнули зо стовбура, це я побачила і відчула, коли прокинулася на груші минулої ночі… пробувала, всівшись якнайзручніше, відпускати поволеньки руки, але одразу ж починала хилитися навзнак, бо спиною там обіпертися не було мені об що… вночі ж, сплячи на тій таки гілці (як пташка якась) – я не впала… врешті, відповідь знайшлася: коли я заснула і відпустилася ствола, розімкнувши сонного «калачика» рук – груша зрозуміла небезпеку, яка загрожувала мені, і якимось, тільки їй відомим, способом продовжувала «тримати» мене на собі, як ніби справді – «на руках»… навіть зараз пояснити, як я не впала тоді з груші – іншим способом не виходить… але я звідти – не впала… може, Янгол-Хранитель мій груші допомагав…
останній мій «візит» на грушу прийшовся, коли вже я приїхала на два дні до дому із Києва, навчалася тоді на третьому курсі журфаку Нацуніверситету столичного… була заміжньою… то був вересень, (а в грудні, усередині грудня, мав народитися – і народився – син мій)… отже… я приїхала до дому на пару днів… ну, і пішла провідати «сестрицю мою», грушу мою… навіть не пригадаю точно, як таке сталося, але коли тато мій вийшов глянути, де це я так надовго пропала – він, при всій його мовчазності і стриманості емоцій зазвичайній, аж «заговорив», побачивши мене вже на груші, в обіймах традиційних… «шо це ти робиш?» – спитав вражено тато, – "...як це ти туди вибралася… почекай, не злазь, я зараз драбину принесу…" але драбини нести не довелося: моя груша «легенько зсадила мене з себе», так само легенько і обережненько, як перед цим «висадила» на ту ж таки саму «мою» гілку… чесно кажучи, як я злазила (удвох із сином, який мав скоро народитися) – вже добре пам`ятаю, хоча якийсь момент «зісковзування» – був таки присутнім у дії тій, а от як «туди залізла» – не дуже… таке враження, що груша наче взяла мене легенько невидимими якимись «руками» і «висадила» на себе… (звичайно, ж, люба Наталю, насправді нічого подібного не відбувалося, якось я сама "на грушу" досталася)…
…видно, скучала вона за мною… і, мабуть, навіть більше, чим я ТОДІ вже – за нею…
рік останньої нашої зустрічі був якраз роком її спочинку від плодоносіння, але дві «мої» гілки, як і раніше, були залиті і засипані найсмачнішими у світі грушками… – для мене… сподівалася, що приїду… чекала… і я приїхала…
…розкажу Вам іще про клена, і про «сердите» одне дерево, про "велике дерево" і ще про дещо… але вже наступним листом… хоча… трохи задовгою виходить «казка» моя, чи не втомила я Вас часом?...
11.04.2013
ID:
417514
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 11.04.2013 09:08:21
© дата внесення змiн: 25.01.2015 23:59:22
автор: Валя Савелюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
