Кохання щире не займай, не смій в багні його ганьбити.
Втомився я - їй бо втомився, даремні ревнощі терпіти.
Куди ж раніше я дивився, не вмієш мабуть ти цінити.
Я ж бо нікому не зміняв, окрім дружини добре знаєш.
Й тебе у мужа не відняв, хоч знав як сильно ти кохаєш.
У нас у кожного сімя, для них ми також мусим жити.
Любов до рідних так трима, що часом хочеться завити.
Не смій перечити зважай – я не поліно щоби тліти.
У почуттях як водограй, бо Овен я – мені горіти.
Кохання щире не займай, не смій в сміття його топити.
Моя любов як той ручай, не може в повені зміліти.
Отож іди я відпустив, не дістають до серця стріли.
В душі тебе мабуть звільнив, на згадку сумніви лишились.
Звела все в мінімум прощай, цю правду гірку ніде діти.
Хоч знаю буде ще не раз, у грудях серденько щеміти.
Ти ж ще знайдеш бо молода, іще весною будеш мліти.
Мене ж несе у даль вода , я буду пам’яттю зоріти.
За що ж ти доле така зла, чому зі мною таке чиниш.
По «бурчаках» у світ вела: в пітьмі ж щасливчикам відчиниш.
Відомі почуття, і треба вистояти! а з меними втратами вибрести! 
