1.
Спасибі, мите, ти у мене є,
Або, хто знає – може, я у тебе.
Дошкульні хмари, наче прес-пап’є,
Мов заніміли на розмоклім небі.
Я все одно чекаю на блакить,
Як на любов давно колись чекала.
Височині також потрібна мить,
Хоча, мені здається, миті мало.
Блідими волосинками трави
Пройшов світанок майже півверсти,
Щоб на папері зупинитись віршем.
Зарожевіла днина у вікні,
Немов матусин мак на полотні,
І сонця стало ще на промінь більше.
2.
Лягла печаль тополі на плече,
Ніхто не скаже їй: «Іди додому».
І розчинялись в погляді очей
Сирі акорди блискавки та грому.
Казкова мить, і кращої нема,
Бо я її для себе змалювала.
Лиш гостра тінь блукаючих примар
На синій обрій всілася недбало.
Плететься полем стежки срібна нить.
Я не гойдаю тишу, хай не спить,
Бо вже вітри втомилися літати.
У кожну мить тобою дорожу,
Хай навіть день заляже за межу –
Моє кохання завжди буде святом.
Так все до ладу написано. І хотів би причепитися, то немає до чого. Такі речення переливами, що беруть за серце і не відпускають до кінця.
А цей образ блукаючої примари, що гострою тінню всілася недбало на синій обрій. Таке ж треба побачити і пропустити через себе. У Вас потенціал ого-го. Радий.
Леся Shmigelska відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Пане Володимире, велике ДЯКУЮ за вельми приємну оцінку!Від себе хочу добавити:ціную наше літературне знайомство, для мене важливі ваші мудрі і доречні поради. Щастя вам і Божого благословення!!