Валентин лежав у себе в покоях і важко дихав. Вже близько року він не виходив зі свого сховища – не було сил. Хвороба долала його все більше і більше. Надії на порятунок майже не було.
Страшні тіні повзли довгою чередою від кутка до узголів’я, здавалося, що вони були готові зжерти Валентина разом з одягом, ліжком, кімнатою. Нікчемні створіння! Це задля вас я провів все життя у самотності, для вас я ризикував всім, що мав, а ви… Ви неварті навіть крихти моїх зусиль. Що скажете на своє виправдання, га? Ось ти, ти! У чорному плащі та чудернацьких черевиках. Хіба не ти був готовий запродати душу дияволу, аби дівчина-бакалійниця звернула на тебе увагу. Щодня ти ходив в одну й ту саму лавку і купляв олію, якою був заставлений ледь не весь сервант. Ти купляв ще і ще, аби лише зазирнути у безодню її очей… Я дав це тобі! І що? Через тиждень ти зустрів іншу, жінку дещо старшу від себе самого. Її біле інтелігентне лице, тонкі худі пальці свідчили про аристократію – і ти зрадив. Гадав, що нічого страшного? Поплаче й перестане, ба ні. Вона втопилася того ж вечора, коли зустріла тебе з пані в чорному біля кафе, в яке ти, до речі, її вперше відвів… Кайся же, плач, гори в пеклі!
А ти чого шкіришся, гадаєш, що краща? Ну-ну, не варто кривлятися, хто-хто, а я тебе знаю, як нікого. Пам’ятаєш того юнака, який в’янув за тобою? Ти ще кепкувала, що він як барвінок в’ється коло тебе: куди ти – туди і він. О горе, скільки в вас безтурботності люди! Він відривав від себе останнє, аби догодити своїй любці. Пригадай, як тобі забагнулося букет білих троянд. Чи зважали ти тоді, що він ледь живий від роботи, обличчя зсунулося, щоки запали, лише очі горіли коханням… Але ні, ти хотіла квітів. Що ж, він їх таки купив. Дев’ятнадцять білих троянд! Але для того юнак продав своє пальто. Пізня осінь – смерть не забарилася. Скільки він мучився, як страждав. Але жодного…жодного разу, він не обрікся лихим словом проти тебе, а я не такий добрий. Я проклинаю тебе, дівчино! Карайся, ридай, однак вже пізно…
Божевільні марення заполонили свідомість Валентина. Через усе тіло проходив електричний струм, від якого він час від часу постогнував. Уява малювала жахливі картини, свідомість злилася з підсвідомістю розмиваючи межу реальності. Здавалося, що давно минувші події впадуть на голову бідолашному Валентину і розчавлять його, як слимака. Довкола все крутилося, очі настільки боліли від безсоння, що якби навіть він і захотів, проте не зміг би їх розплющити. Лік дням Вал втратив давним-давно. Та чи був смисл взагалі їх рахувати? Старі ілюзії давно розвіялися, а на їх місце прийшло ніщо! Порожнеча поглинула все, що могла. Ніколи Валентин не міг уявити, що з ним таке станеться. Життя малювалося найкольоровішими барвами, воно пульсувало і п’янило незгірше терпкого к’янті.
О, Тоскано! Як було добре у твоїх обіймах. Жагуче італійське сонце, яке в будь-яку пору пестить тебе своїм ніжним промінням. Тепло від нього розливається по всьому тілу. Кожен атом твоєї душі наповнюється радістю, даючи відчути себе Богом. Господар власного життя, − що може бути краще?
***
Саме тоді Вал зустрів Любов. Вона сиділа під зонтиком в одному з прибережних кафе. Пила якийсь коктейль і кокетливо всміхалася до Валентина, який щойно вийшов з моря. Ніхто його не знав у Тоскані, тож можна було вільно розгулювати вздовж пляжу читаючи людські натури. Він був у захваті, коли траплялося живе не закам’яніле серце, що тріпотіло, немов метелик у долонях. Обливалося кров’ю, соромлячись власних почуттів. Це було справжнє кохання, яке Валентин цінував понад усе.
Любов пронизувала поглядом чоловіка, який щойно з’явився з морської піни. Міцне засмагле тіло вабило своєю силою. Так і хотілося притиснутися до його грудей, обгорнути руками шию, і вмерти… вмерти від шалу! Дівчина спахнула, їй здавалося, що зараз якийсь продавець морозива або газетяр вкаже на неї пальцем і вигукне: «Гляньте, ця дівчина закохалася!» Що тоді буде? Але ні: газетяр пройшов мимо, а продавець далі розв’язував учорашні кросворди, витираючи при цьому піт носовичком.
Валентин був вражений! Ніколи він ще не бачив такої чистої цнотливої душі. Та зір його не зраджував, ця юнка була тут і зараз, між ними була всього-на-всього тонка межа з людських тіл. Вал ніколи не належав до людей, які бояться зробити перший крок. Але це почуття було для нього новим, він не був готовий, а робити якісь вчинки на-гора було не в його дусі. Виникла одразу купа питань, але основним було – як заговорити з цією німфою, яка заворожувала одними лише кутиками вуст, прекрасними зеленими очима.
Але стара добра подруга Валентина доля не покинула його і на сей раз, давши привід зазнайомитися із чарівною незнайомкою.
Один із малих шибеників, яких було хоч греблю гати в Тоскані, поцупив у літньої жіночки клатч, і та, немов сирена пожежної машини прорізала повітря своїм криком. А бодай тебе трясця вхопила, − не вгавала пані, − ловіть, ловіть злодія.
Одразу декілька людей зірвалося, аби наздогнати грабіжника. Зачулися свистки поліцейських і ґвалт перехожих. Народ відчував, що має статися щось грандіозне, має бути видовище. Зграя хортів загнала мале вовченя, і те, опинившись у пастці, наїжачилося і приготувалося до бою. Юрба не вгавала, кожен хотів протовпитися як найближче, щоб стати очевидцем. Нікому навіть у голову не прийшло захистити хлопчака.
Звиклий до перипетій малий спритно бігав між грядками людських тіл, цим самим збільшуючи азарт у переслідувачів, аж, раптом, ноги його підвели і він зарив носом перед якимось чоловіком. Згоріла на сонці літня пані, два спітнілих поліцаї та ще декілька роззяв примчалися до жертви. У цей момент чоловік заслонив шибеника грудьми і мовив: геть! На диво, служителі правопорядку відступили. Валентин підняв однією рукою хлопця, а другою витягнув з-під його пахви клатч і повернув законній власниці. Натовп невдоволено розійшовся так і не зрозумівши, чому це поліцаї так легко відступили від здобичі. Більше не кради, у твоєї матері і так вистачає клопоту! – похмуро мовив чоловік і відпустив здивованого хлопчака.
Валентин побачив у цьому малолітньому грабіжнику душу, яка була наче светр, затерта повсякденністю до того, що вже почала линяти, незважаючи на свій юний вік. Хто зна, що було б, якби він не виріс у сім’ї, де єдиним методом виховання був батьків пасок, а, наприклад, у родині, де цінувалася людська гідність.
Зайнятий роздумами Вал не помітив як опинився біля незнайомки, яка полонила його ще декілька митей тому. Несвідомо зупинившись біля кафе, він поглянув на вивіску, де був розписаний асортимент на сьогодні.
- Це було шляхетно з вашого боку, − почувся приємний мелодійний голос, − якби не ви, то ці нелюди, мабуть, упекли б хлопчака за ґрати. Дивно, як у людей немає серця.
Валентин розвернувся й онімів. Це була вона, юнка з чарівними очима, що кольором нагадували смарагд. Вперше, він не міг знайти слів, аби заговорити з жінкою.
- Я не міг це спостерігати, − витиснув він із себе, − дитя не винне, що змушене красти. У нього є великий потенціал, якщо мати вчасно покине його батька-п’яничку.
- Ви знайомі з цим малюком? – із зацікавленням запитала пані.
- Не те, щоб знайомий, − схаменувся Валентин, − я знав його батьків, коли ті ще почали зустрічатися. Пара була ідеальна, на жаль, бруд та нестатки вбили їх кохання.
- Вип’єте зі мною, − куртуазно всміхнулася дівчина, − до речі, я – Любов.
- Так символічно? – всміхнувся Валентин.
- Так-так, мої друзі часто наді мною кепкують, мовляв, Любов, а любого не маю. Я звісно не зважаю, бо я романтистка, мрійниця, якщо ваша ласка. Вважаю, що серцю не накажеш, хоча багато моїх подруг мене переконують у зворотному.
- Мене звати Валентин. Можеш звертатися на «ти», адже…
- Кохання зрівнює людей! – зашарівшись, закінчила фразу Любов.
- Вона окрилює, а з неба всі люди однакові. – всміхнувся Вал.
Здивований чоловік сів супроти дівчини і намагався розгадати її загадку. Хто вона така? Як вона читає його думки? Ніколи ще так його серце не билося в грудях, як сьогодні. Здавалося, що це не жінка, а чарівниця, яка заворожила його. Вона відняла його волю, тверезість думки та здатність самоконтролю. Все було незвичайним, все було новим. Світ видавався ще яскравішим та милішим, люди стали радіснішими та щасливішими, навіть літня пані не була вже такою грубою та суворою.
Валентин щось відчував, але це було для нього незвичним, навіть диким. Його це вабило і жахало, йому хотілося співати та плакати, а головне – це зупинити мить, вона була прекрасна. Йому одразу пригадалася історія про чоловіка на ім’я Біл. Ця зустріч була давньою, Валентин тоді мандрував Англією у пошуках нових вражень. Йому набридли занадто стримані в почуттях японці та розбещені в шалі французи, − тоді на думку спала стара добра Англія, яку він не відвідував протягом довгого часу. Біл був простим чоловіком, родина його була не заможна, однак не голодувала, тим самим вирізняючись серед інших. Маючи творчу натуру, Біллі багато писав, експериментував із жанрами. Майстерно народжуючи рядок за рядком, він сподівався на успіх, проте той вперто обминав поріг письменницького дому. Вал зглянувся над цим юнаком. Одного вечора, коли Біл сидів у трактирі та попивав дешеве вино, Валентин підсів до нього і зав’язав розмову. Балакали про все на світі, виявилося, що Біллі обізнаний не лише в поезії, а й у житті. Як палко він викривав усі недоліки суспільства, як трощив він хребет людської байдужості та зневаги. Його слова горіла полум’ям, у такі моменти, Біллі переставав бути людиною, він був вище цієї брудної, нажаханої істоти, яка щойно вийшла з печери і не могла прийняти сонячне сяйво, осягнути всієї величі світила. Однак, щоб здійнятися на справжню вершину йому не вистачало крил. Валентин подарував їх Біллі.
Вийшовши з таверни, вони попрямували у напрямку міської ратуші. Вже було пізно, однак де-не-де ще були люди. На зустріч двом молодим чоловікам йшла якась дівчина, вдягнута скромно, вона тримала козубок з фіалками. Валентин наче ненароком зачепив юнку, і та вронила кошик. Запашні свіжі квіти розсипалися на землю, дівчина зніяковіла. Біллі став навколішки і почав збирати розсипаний букет. Валентин непомітно зник.
Лише зараз Вал зрозумів усю тонкість моменту, всю його магію, коли два, до того недоторканих серця, поєднуються в одне єдине, прикипають один до одного, щоб вже ніколи не бути самотніми.
- Проведеш мене додому? – всміхнулася панянка. – Чудова пора для прогулянки. Обожнюю Італію в цей час!
- Де ти мешкаєш? – запитав Валентин. Йому хотілося більше дізнатися про жінку, яка перевернула його єство догори дриґом.
- Неподалік, хвилин 20 пішки. Адже ти не стомився?
- Зовсім ні, я буду радий скласти тобі компанію. Гайда!
Сонце, немов п’яне, почало хилитися до заходу. Ліниво перекочуючись з боку на бік, воно всміхалося всіма своїми променями. Ореол вічності застиг над головою Аполлона, світ був у його руках. Лише поети мали змогу відчути та зафіксувати цей сакральний момент, коли день помирав, а на його поросі поставав вечір, ніжний безтурботний вечір, сповнений запахом квітів, вина та любові. Дівчина невпевнено вчепилася своїми пальчиками в руку чоловіка, а той розмірено, похитуючись, мов під склянкою доброго рому, крокував поруч, час від часу поглядаючи на супутницю. Її обличчя стало ще кращим, контури загострилися, обличчя витягнулося, але це не заважало бути їй найвродливішою істотою, яку коли-небудь носила земля.
Безсумнівно, що боги викрали б її і забрали на небо, аби зробити бранкою, полонити її красу. Але чи можна полонити любов?
- Лишилося два квартали, – і ми на місці. – Прошепотіла Любов. – Ти зайдеш?
Валентин розгублено дивився в це миле непорочне лице і відчував, що варто йому поманити пальцем і вона впаде в його обійми. Варто захотіти, і вона віддасться йому незважаючи ні на що, та він не міг… Занадто багато було людського в його душі, занадто багато він зустрів наслідків, спричинених невдалою грою із почуттями. Біль, страждання, ненависть – ось що породжувала забавка з цією сакральною площиною. Не можна просто взяти «це», треба бути достойним, аби пізнати заборонений плід, зірвати його з вершини. Та й що буде далі? Бруд, буденність, суєта?! Він не зможе дати їй більшого за любов, а цього, на жаль, мало…
- Мабуть, не сьогодні, пробач… – і Валентин стиснувся в одну мізерну точку, якою було «ніщо».
Очі Любові наповнилися слізьми, вона тихо відвернулася. Її плечі непомітно здригалися від гірких поривів. Вона розуміла, що він ніколи більше не з’явиться на її горизонті, лишившись лише у снах. Але як цей випещений нарцис сміє з нею так себе повести? Він – недостойний! Таких, як він сотні, а то й тисячі. Хіба Любов не помічала, як чоловіки бажають її, як їхні ніздрі роздуваються, мов у биків, а очі сповнюються божевільним блиском. Вони готові розірвати і знищити будь-кого, хто стане на їхньому шляху. Але не він… Чим він особливий? Чим цей Валентин вирізняється серед інших? Невже в ньому не домінує це тваринне начало, як і в інших самців? Певно, що ні! У ньому є щось божественне, якась родзинка, що вирізняє його серед маси цих невігласів та бабіїв. Ах, звісно, як вона раніше цього не помітила – у нього є здатність кохати. Це одразу видно по тому, як він ґречно себе веде, як він благоговіє перед жінкою, схиляє голову перед нею, але не принижується, тримається гордо і не вимушено. Він один із мільйона, а може і єдиний у всьому всесвіті.
Любов нічого не відповіла, та й що було говорити. Вона розуміла без слів… Її жіноча натура давним-давно все усвідомила.
Валентин обійняв дівчину і на мить застиг. Вона було найдорожчим скарбом, який він колись тримав у руках… І він вимушений його відпустити…
Від доторку міцних чоловічих долонь Любов оп’яніла. Останнє, що вона відчула, як гарячі паруючі вуста щось прошепотіла на вухо, і як палкий вулканічний поцілунок опік її щоку. Коли вже отямилася, то на вулиці було порожньо. Він пішов…
***
Стіни клаустрофобічно тиснули, страшенно нудило. Серце немов обвила слизька липка гадина і ссала з нього кров. Хотілося кричати, волати, аби все це марево розсіялося, як вранішній туман, проте ні – це була правда.
Валентин відчував на грудях пудовий камінь, який не можна було скинути вже майже рік. Час летів стрілою в незрозумілому напрямку, швидше б смерть! Але ця пані завуальована в чорне не сміла навіть підійти до ліжка. Вона спокійно сиділа в передпокої і, наче пацієнт до лікаря, постійно поглядала на самітній годинник, що висів над Валентином. Зрідка мара важко зітхала й кидала косий погляд на блідого чоловіка, що свічею згорав на краю бездонної вічності. У її погляді не було нетерпіння або сердитості, це було дико, але вона співчувала. Смерть хотіла б зарадити Валентину, але це було не в її компетенції.
- Я мусив це зробити! Я не міг інакше! Боже, нащо ти глузуєш? Зніми з мене тягар, благаю! – мимрив у напівтьмі розбурханий Валентин. – Зніми з мене обов’язок, я ніколи не зможу допомагати людям. Ненавиджу цих створінь, шматки брудної глини…
- Та хто ти, щоб судити?! Схаменися, дурню! Тобі надана найвеличніша честь, найпрекрасніше з покликань – поєднувати людські долі. Кому ще випав такий жереб, га?
- Мені самотно! Не можу стерпіти сього болю, виріж серце, спепели його, розвій у хмарах, не можу більше… − Валентин підтиснув ноги, і з труднощами повернувся до стіни. – Мені байдуже! Хочу забуття…
- Хах, мене не обдуриш, старий друже! Вже занадто ти закоханий у життя. В терпкі липневі ночі, трепетливий доторк дощу, блакитне неосяжне небо, божевільний шал любові!..
Валентин захрипів і розплакався. Чіткі спогади збунтували проти його волі і виринули з полону підсвідомості. Як тільки він їх відпустив, ті одразу здійнялися ввись над самі хмари, і, піддавшись легкому вітерцю, полетіли до далекої-далекої Тоскани! Туди, де Вал вперше відчув, що значить любити. Як це, присвятити себе чомусь вищому, чомусь прекраснішому за буденність та марноту буття. Він пізнав щастя доторкнутися до сутності людського існування, яка за всю історію була надана лише одиницям, справді достойним цього почуття. Весела мелодія задзвеніла у Валентині. Йому здалося, що тисячі струн враз заграли свій наймайстерніший акорд, а тоді порвалися, щоб ніхто не зміг їх перевершити, спаплюжити своїм блюзнірством. Ось, що означало кохати! Побувати сам на сам з вічністю!
Сповнений емоцій Валентин стрибав довкола кімнати, як мала дитина. Підлетівши до вікна, різким рухом він розсунув тюль і завмер, − перед ним постала краса, чиста і неповторна у всій своїй первісності. Нікому зі смертних не відкривалася ця магія, Валентин же зміг її розгледіти і пізнати, що увічнило його і Любов на всі часи. Жодні з людей більше не могли осягнути тієї величі, що побачив Валентин, але на те вони і смертні, аби жити мріями, сміятися та плакати в очікуванні чогось невідомого, в очікуванні свого кохання.
02.04.2013
ID:
418975
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.04.2013 22:32:36
© дата внесення змiн: 18.04.2013 10:02:13
автор: Олександр Подвишенний
Вкажіть причину вашої скарги
|
