Чомусь важко дихати
Чомусь хочеться плакати навіть
Давно відкриті всі виходи
Вже ніч зірками й луною вабить.
Кава обпечує руки у скляній чашці
Не лізе в горло шматок чогось
І чомусь важко, як у клітці пташці
І безжально бракує Когось.
Когось теплого, свіжого, хто пригорне тихо,
Хто розуміє без слів – душею,
Хто зможе собою затулити лихо
Здається, світ сховавсь на апогеї.
Без сну ніч проходить, а тільки з думками,
Хоч в ковдрі і з кавою, та щось прохолодно
Закриваю голе серце теплими руками
І душу криваву виймаю заодно.
Та де ж та людина, що любити мусить?
Хочеться з нею чомусь попрощатись,
Бо може вона душу мою відкусить,
А без неї жити не можна й намагатись.
Бо, як завжди, любов не взаємна
Я люблю, а мені усміхаються
І в кінці жде розлука невід'ємна
А я за звичкою потім жити намагаюся.
Емоції киплять!
