Мамо, знаєш, я не хочу тобі снитися. Сни – це той світ, де наша душа відпочиває. Снитися тобі було б надто низько, бо цим я би змушувала тебе страждати. А найменше, що я хочу - завдати тобі болю. Я приходжу вперше і востаннє, бо я дуже хочу аби ти знала…
Чоловік який подарував тобі багато митей щастя і ще більше страждань. Пам’ятаєш, колись він казав тобі, що одного разу зробить тебе нещасною. Ти сміялася, і , напевно, обіймала його, бо мені ставало тепліше. Я вже тоді жила у тобі. Я дивувалася вашим почуттям і вже шалено любила вас. Мама і тато. Якби я могла розмовляти, я б щодня вимовляла ці слова, пробувала б їх на смак… Це, певно, дуже солодко: мама і тато. Мої батьки.
В один день його обіцянки здійснились. Ти плакала, а він мовчав. А потім пішов. Назавжди. Коли ти нервово курила у вікно, я задихалася. Коли ти гасила свій біль алкоголем, мені здавалось, що я потону у річці цієї гіркоти.
А потім ти дізналася про моє існування. Ти не раділа, не дзвонила батькам і друзям, не вибирала мені ім’я і тим паче не ходила по магазинах шукаючи для мене повзунки і іграшки.
Ти пішла у лікарню і зробила аборт. Ти не відчула мого серцебиття (бо воно ж проявляється пізніше). Вбила. Викинула, як стару ляльку.
Якби я народилась, я була б найкращою. У 4 роки я б навчилася читати. Казки на ніч я би читала собі сама, щоби не добавляти тобі клопотів. У школі я б вчилася на відмінно, приносила додому лише похвалу. Вчителі би мною гордилися і пророкували хороше майбутнє. А на питання «Ким я хочу стати?» я б відповідала: «Людиною. Такою, як моя мама.» У 2 класі я б вільно говорила англійською (це все було б для того, щоби поїхати в Америку, влаштуватися на високооплачувану роботу і привезти тобі Шанель № 5 , щоби твої сусідки луснули від заздрощів!). У 7 років я б пішла у музичну школу. На конкурсах в першу чергу я б дякувала не Богу чи вчителям, а тобі. За життя. Я б стала скрипачкою, моє ім’я звучало би в числі кращих солісток світу. На концертах я б виконувала власні твори, присвячені тобі. Ніжні, теплі, вишукані. Як ти. Я б писала вірші і малювала б акварелями твої очі. Сині-сині. Виливала б душу римами – тихими, сильними.
У 18 я б закохалася. Він би носив мене на руках, цілував перед сном і завжди був би поруч. І коли б у мені загорілася маленька зірочка, я б її ніколи не погасила. Бо кожне життя – це малесенька порошинка, з яких складається вся наша планета.
Мамо, вибач, що я загорілася так невчасно. Я так хотіла освітити темряву твого життя собою! Я хотіла принести тобі свою любов і тепло (ти ж мене гріла, завжди гріла, під власним серцем!), а принесла лише сльози і біль.
Я не буду тебе звинувачувати, адже ти дала мені життя. Нехай на кілька тижнів, але тимчасовий дарунок це теж дарунок.
Мамо, знаєш, коли тебе вбивають – це зовсім не боляче! Не бійся, я майже не відчула. Боляче відчувати себе непотрібною. Боляче розуміти, що ти – тягар.
Я не буду приходити у твої сни. Вперше і востаннє, як я й обіцяла. Лише молю – якщо у тобі колись знову загориться маленька зірочка, не гаси її! Вона зробить твою галактику яскравішою.