Розповідь непримітної дівчини про перший танець із Мрією
Ось, знову я тут. Не знаю, навіщо приходжу
Сюди, адже знаю: кого хто сьогодні запросить.
Чом вперто самотньо повільні я вальси проводжу
Поряд із столиком, п'ю собі воду з сиропом?
Аж бачу – до мене прямує упевненим кроком
Постать, яку я щоразу крізь натовп весь час виглядала,
На кого я довгі роќи з-під вій тільки кидала оком,
Та з ким я ніколи – лиш в снах і надіях! – і не танцювала.
Хоч плутались ноги, о, як я боялася впасти
На шпильках, незвичних, красунею бути хотілось
І бути незгірше за інших, а може, за декого й краще…
Як я хвилювалась. Ледь серце в мені не спинилось!
Встаю й намагаюся звабно йому усміхатись
Та й не зважати на туфлі новенькі, що боляче тиснуть.
Тож через напругу, певне, якесь не обличчя – гримаса,
Яка все псує. Подр́уга підштовхує в спину:
«Іди, не спиняйся, не бійся, біжи, адже, може, -
Сміється, - ти знаєш – ти справді найкраща».
Я, послухавши, йду, про незграбні забувши враз ноги,
Спішу, що б із Мрією танець могла свій згадати.
Велике спасибі! 
