Розпорола блискавка небо вечірнє,
Бідолашне заплакало шклом битих зір,
І схилило очі безсило й покірно,
Не ховаючи тисячі нАскрізьних дір.
А люди, неначе жорстокі варвАри,
Биті зорі, що долі байдужо валялись,
Здавали до пункту збору склотари –
На горі чужому собі наживались.
Щодня до неба ті люди приходили,
Як непрохані сніг-серед теплого літечка-гості,
Озирались навколо, цінне знаходили,
І втікали здавати, миючи небові кості.
І жодному з них не було цікаво,
Для чого і звідки оті зорі взялися –
Лише усміхались, до болю, лукаво,
І з горя чужого собі зловтішалися.
«Ой лихо!Та зорі скінчились!» – пізніше зазначили.
Вони, бідолашне, салютом бомбили.
Небо не плакало – небо пробачило.
Небо вже звикло – його не любили.
Дірявили люди і блискавки били током,
Та не впустило і крапельки зоряних сліз.
Витерло очі й піднялося небо високо,
Аби жоден у душу тепер не заліз.
