Дивно було стояти під непевним вишневим цвітом, у саду, в дворі дому, на окраїні міста і пам’ятати ще зовсім недавні кучугури снігу, заметені автівки, постійну заметіль і повну відсутність надії на весну. Скільки всього трапилось за такий короткий період. Як все взагалі може так швидко змінюватися, відносячи нас все далі і далі від терпкого запаху села у дитинстві, від молодої і такої найгарнішої мами до чогось нового. З віком все частіше згадуєш минуле - приємні моменти дорослішання, тривоги перехідного віку і перші, найважливіші події життя. Перший поцілунок, після якого на тебе із дзеркала дивився доросліший хлопчина, якийсь поважнішій і найголовніше впевнений у собі і своїй привабливості. Перший екзамен після якого відчувається сила знань і з”являється бажання вчитися краще. Перший футбольний матч на чемпіонат області, де відчув велику силу командної роботи і солодкий смак перемоги. Першу зраду друга, не зі зла, а так просто, як так і мало бути і зумівши простити йому зрозумів, що прощати це найбільша втіха, хоча і надзвичайно непопулярна в наш бізнес – час. Швидко все змінюється, швидко минаються річні пейзажі рідних доріжок та стежок, швидко мчить життя нас до нового, от- от і уже звіданого і пережитого. Найгірше, що з віком, стає менше таємниць, які носиш в собі і які так несила тримати в секреті, а мусиш бо ж то таємниця. Тепер все інакше! Але не гірше і не краще от саме так як має бути – саме так як потрібно.
Вона працювала неподалік у офісі невеликої фірми. Про роботу говорили мало і якось побіжно - є важливіше. Тому і чекав її найчастіше у цій порі, у цьому місці, щоб провести пару годин разом. Спілкуватися і знаходити свої точки опори в стосунках, відкривати все нові і нові грані її думок, характеру. Віднаходити у її обличчі і поставі „свої” риси, улюблені погляди і рухи: при слові „НІ” вона весь похитує головою, коли хоче погодитись ледь - ледь схилює голову наліво, коли збирається засміятися у кутиках губ з”являються ледь помітні морщинки, які так і хочеться назвати смішинки. А ті бісики в очах! Дивно, кохаючи – закохуватися знову і знову, при кожній новій зустрічі. Знову і знову відчувати „свою” людину, прагнути подарувати їй усі свої надії і мрії, здійснити і сказати:
- То все тобі, все – все!
Вона постійно підходила якось зненацька. Як на пероні чекаючи потяга, чи у дитинстві батьків грузовик, яким він під’їжджав додому на обід. З усіх сил вдивляєшся у вигин вулиці, чи залізничну колію перону, щоб непрогавити той момент, саме той момент появи, і постійно не встигаєш побачити його – чи моргне підступна повіка, чи хтось закриє огляд. Так і вона – з усіх сил вдивляєшся і обов’язково прогавиш її легку появу. І коли уже прогавивши мить її появи, бачиш її ходу, швидко- повільну ходу, мрієш, щоб зараз подув легкий вітерець і підняв її волосся, лагідно пестив їх, ніби як в заповільнених кадрах у фільмі. Часом здавалося, що саме так і виходить. Саме так і стається коли вона підходить до мене і в легких обіймах цілує у щічку, вітаючи нашу нову зустріч, наше нове дослідження один одного, нашу нову світлу подію вітання ПРОЛІСКА. Маленького, непевного цвіту нашої зустрічі. Нашого оберегу і світі бізнес - часу, і кохання не в інтернетівському онлайні, а в дійсному часі, двох молодих і рідних частин всесвіту, які притягнулися так пізно один до одного, які разом за руки йдуть ранньо – вечірнім містом. Місто яке стало Нашим.
Перехожі котрі поспішають по своїх справах, чи прогулюються після тяжкого робочого дня, чи байдикують вештаючись містом - не знають, що в мене є таємниця, у них є свої, та й їм не діло до мене і нас. А вона у мене є! Є! Її я не відкрию нікому , бо це ж секрет! Хіба тільки їй, але пізніше, трішки пізніше. Потрібно ще зрозуміти чи є в неї від мене таємниця. І поділитися нею, було б добре, разом. Наодинці у нашому кафе, чи під нашим ліхтарем, чи у парку Нашого міста. Я їй відкрию таємницю...
Я таємничо - щасливий! Вона таємничо - вродлива!
ID:
424597
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.05.2013 13:54:26
© дата внесення змiн: 13.05.2013 13:54:26
автор: Андрій Толіч
Вкажіть причину вашої скарги
|
