Якось випала мені вільна часинка. І, певно, за гріх було б не скористатися нею, аби не присісти за, до щему рідний, монітор та ще й з намріяно-невиправним кольором екрану, шо так часто за барвою нагадує суцвіття весняних сакур, і не насолодитися творінням якогось сучасного поета чи прозаїка. Отож, попавши під владу слабкості протидії окомп'ютеризованим намаренням-очікуванням, я по самі вуха занурилась у сьогочасне літературне чтиво, всім єством відчуваючи, що от-от і сакури таки зацвітуть цієї весни іще раз, принаймні для мене…
Та, яке ж розчарування нахлинуло, коли, опісля кількох рядочків нібито вишуканої літературно-прозової писанини, котрі вже майже обіцяли нахлюпати повні жмені очікуваного дива, очі надибали справжні неотесані каменюки. А ті за своїм штандартом надто схожі були на об'єкти тверджень самосвідомих українців-теоретиків-практиків: «не призвичаюйся до…, бо це тебе зробить схожим на…». Отакі собі каменюки величезні і камінчики дрібно-колені, при умовному згоджені з якими і вбиранні безформного змісту котрих, відбувається стрімка реінкарнація душі в оболонку чужинно-сусідського брата!
І тут, із силою бензопильних зубців, котрі зажерливо шматують дужі карпатські смереки, в серце врізалась кровоточлива гадка: а невже ніяк не можна без цього гидотно-сірого каміння, без цих гостро-задзюблених країв, що боляче протинають аж до найтоншого древка вразливої гідності? Невже, беручись за перо і жадаючи зачепити читача за «живе», автор опирається виключно тільки на розсипи цього безколірного, кривосутнісного каменюцтва? І невже саме ці хирляві ненадійні підпори здатні й справді допомогти втілити в реальність викохану мрію величі поза-над-рівневого професіоналізму? Невже в нашій прекрасній, милозвучній, багатющій материнській мові не знайдеться достойних, не пропахлих темнотою, слів для вияву щонайнеординарнішого задуму?
Таких "невже", що пронеслись у моїй голові, можна навести ще багато, та чи зміниться щось від того? Чи є хоча б найменша причина десь глибоченько на самому дні дражливої невпевненості сподіватися, що явище словоляпства з означенням гидоблудства якимось чином викоріниться якщо не з нашого повсякденного базікання, то хоч би зі сторінок, котрі проходять сакральне висвячення чорнильним духом? Адже так не хочеться, до болю, до крику, до гаркоту і знемоги не хочеться, аби юні пагінці нашої, і без того ранено-зраненої нації, засихали помежи каміння нецензурного слововияву!
Отакі неприємні думки заскочили мою бліду свідомість. Та все ж, закликаши всю силу волі, таки змусила себе дійти кінця цієї, пересипаної потрощеними валунами нецензурщини, писанини. Хоча начитане вже було позбавлене будь-якого змісту. А після того, як очі добігли до рятівної крапки, невидючим поглядом розчарування втупилася в почорнілу роззявлену пащу свого комп'ютера, де, корчачись від невимовної муки, догорали останні гілочки моїх сьогоднішніх сакурових сподівань. І не ставало повітря серцю, і не вистачало моці душі на добре слово чи дрібний окрайчик позитивного чування. А все єство сторуко хапалося за молитву і благало: рятуймо, рятуймо цвіт, бо хіба гіллячко винне, що весна покалічена провальними підступами? Хіба винне деревце в тому, що впало під зір ненажерливого рубаки? Хіба є вина слова в тому, що йому викручують всю потугу? Рятуймо свою мову від бруду, рятуймо свої душі, бо вони, як свіжосоке листя, багнуть жити, марять дототягатися до сонячної благодаті! Рятуймо щосили свої сакурові сподівання!
Починаючи від президента з прем"єр-міністром і закінчуючи тележурналістами та рекламістами всі знущаються своєю недолугістю з "солов"їної"!
І нема тому ради...
Леся Геник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
На жаль...
"Гідний" прикрад для "гідного" наслідування...
На жаль, бруду в наше духовне життя просочується все більше і більше... Наболіла душевна сповідь...Духовна скарбниця нашого народу залежить від кожного з нас, бо саме ми наповнюємо її хто чим: хтось коштовним камінням, а хтось брудом...
Леся Геник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
І певно, всього має бути порівну, та враження таке, ніби серединку вже давним-давно залило невідмивним брудом...
Дякую, Наталочко, за чисті краплі, що вибавлюєш у своїх долонях!
Рятувати "сакурові сподівання" доволі непросто... Та й що можна хотіти врятувати, коли "здорове пшеничне колосся" витоптувалося, випалювалося, вимочувалося, нищилося, а вціліле, висипане зерно проросло, то колишеться собі хирлявеньке і слабе - куди вітер подме - туди хилиться, до землі прибивається. Аби з такого виросло та вродило здорове насіння, треба особливих умов, сприятливої атмосфери, догляду і охорони від згубного впливу шкідливого середовища. А де ж їм узятися, тим особливим умовам, коли довкола ненав"язливо але впевнено, постійно, непомітно насаджуються "бур"яни"?
Щи ми чуємо з теле- та радіоефіру безупинно? Що ми бачимо? Що читаємо? Чим переймаємось, дихаємо, споживаємо?
Підсвідомість не розуміє жартів, не розкладає на відтінки сказане, почуте, побачене - вона сприймає. А згодом сприйняте відтворює уже свідомість.
Дорослі не "паряться", діти не розуміють.
Аби вродив добрий врожай, поле треба обробляти. Коли нема на те часу чи бажання... Сонце пече - лінь брати до рук сапу... Розімліли, дрімаємо в холодочку - може хто висапає?..
Леся Геник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Скільки правди в Твоїх словах, Лесенько, скільки болючої правди...
Так, сусід не посапає, а тишком-нишком накидає бур'янцю коренастого ще й на твоє, вже й без того поросле! Боляче, та ба, що нині ті, кому боляче через отакі "буденні дрібниці" правлять за справжніх диваків!
Дякую Тобі за суголосість з моїми невеселими думками...