Ти напуваєш полиновим медом заборон
і нагадуєш про уміння щиро сміятися.
Ти не затьмарюєш думками про себе світ,
але стискаєш уста, коли йду, забувши попрощатися – всміхатися.
Ти любиш дарувати несподіванки і дитячі радості,
роблячи при сонці мене щасливою.
Ти зціловуєш з очей сльози і засинаєш на плечі,
коли здається, ніби мої мрії стали могилою – твоєю силою.
Ти егоїстичний у бажаннях неподільно мною володіти,
досліджуючи душу і смакуючи тіло.
Ти втамовуєш жагу самолюбства,
помічаючи, що є охочі скласти мені компанію наліво – в прірву.
Ти спадаєш на губи літнім дощем цілунків
і роззброюєш мене силою жагучої пристрасті.
Ти проголошуєш мене своєю королевою,
не опускаючи очі у рабській покірності – відданості.
Ти зашпорюєш мої «хочу» табу і вседозволеністю,
зробивши від подиху твого нескоренно-залежною.
Ти огортаєш турботою лялечки мої крила,
підносячи у вир кохання твого – солодкого, вільного, безмежного.