Чомусь наболіло. Я – небо, яке виліковне?
А хтось відповів, що немає ні сенсу, ні сексу.
Мені, моя крихітко, насточортіли прокльони,
Де я – монотонна пилюка в перервах гротеска.
А ти – те уявне зображення оригіналу,
Котрого не міг уявити без недосипання
Від тихих віршів, що читав уночі, як всі спали
Й од кожного в них нескінченного знака питання.
Тебе не виднілося, ти керувала минулим,
Писала зізнання, плела перламутрові фєньки,
Ковтала повітря на двох, запиналась від мулу,
Носила рожеву сорочку й спідничку низеньку.
Маленька... Чи ти відцураєшся в ніч першогрому?
Чи очі твої – се дракони? Одначе, горять.
Не мить уявлю : «я минулий». Живу для нікого
І стіни турбую, бо руки мої не болять.
Чомусь наболіло. Зникаю у власній кімнаті.
Друкую трирічне, все те, що бентежило здавна.
Вночі шкандибаю примарою по еспланаді,
Бо просто не вмію брехню відрізняти від правди.
Мінливо Байдужий, 2013