Коли життя мені здавалось пеклом
Тим, що не має меж і каяття,
Мене знайомі повели до церкви,
Щоб якось навернути до буття.
То церква не моя, не православна –
Євангелістів збори, їх душа…
Та я в плачу, неначе Ярославна,
З неясним розумом за ними тінню йшла…
Людей багато… з проповіддю пастир…
Мене зустріли радо, мов свою,
Почесне місце дали сестри й браття –
Неначе я не в церкві, а в Раю…
Слова лунали голосно і чітко –
Про серце материнське та тепло,
І я не вчулась – відступило лихо,
Із серця відступило, відлягло…
Багато часу сплинуло відтоді,
У церкві тій я більше не була –
В свою ходжу. І свічки при нагоді
Становлю Богу. Ось такі діла…
Нехай мене пробачить наш Єдиний,
Преславний Боже, Трійця Пресвята,
За те, що у біді до Нього лину,
Та забуваю гірко у свята…
