Бездоріжжя п ́є канонаду спотикань моїх ополочень, і обгортається навкруг сивими жилками мармуру. В небо тягнуться пілястри стогону між тих фресок, що їх вирізала обеззброєність, та немає някого виходу з вишкіреної знаковості гарпії-свободи. Твоя чи моя вона, пересохла, наче куряче горло? Вниз обеліском схрещуються ореади та напеї, захлинаючи голослів ́я співучості, а може, лише мовчання. І сатир зализує рани приземлених тисячолітністю пагінців невинності, і стає щораз холодніше під витріщаннями когось чужого з щілин усіх заговорених на безбожність капел, і по склепінню моєї несвідомості розходяться нервюри, як пальці, сковуючи на вічність твій надніжний відголос – так зводить терпкістю піднебіння, так клеймо старості наводить весну –шельму на обличчя (не грайливу, а престарілу відьмачку-весну з оберемками проклять і прокльонів). Куйовдиться волоссям ширшавість під круговими рухами вітру, та коли раптом навскіс – я вхоплююсь за кирпате насміхання шепоту твоїх губ, але падаю, падаю, поки мохом не обернеться торкання моїх стоп до пасквільного твого леза. Знаменом прохрипнуть крізь небосхил ті пінаклі, що впинались в зап ́ястя і навхрест. Твої ж рамена тяжіють від зброї. Проти кого ти йдеш, коли тут наяди споконвічно плетінням вінків увінчують щоглу моєї смертності?