І я думаю – а воно мені треба? І знову – а воно мені треба? І знову, і від думання віддає болем між легенями – так, саме там, саме там я його відчуваю. Його, біль, і тебе, мій теплий друже. Мій теплий друже. В гості до моєї душі ти більше ніколи не прийдеш, та я все пишу листи, і далі пишу тобі ті листи, хай може й не тобі, а тільки своєму теплому другові, тобі чи не тобі, своєму другові, теплому всерозуміючому неіснуючому.. чому... чому ж... всерозуміючому...всепрощаючому... ти, що слухаєш собі мовчки мої мовчазні листи, взаємна мовчанка між нами перецілована нами. Боженько. Божевільно. Горни той зашвидкий стукіт серця в лінію одну, тільки лінію, нерозривну, що проходить довженним вантажним потягом крізь мене і прямо навиліт, наче куля, та сама куля, та куля випущена ввечері, в той самий вечір, в той єдиний вечір, нарозрив, чуєш друже, ей, друже! Нарозрив. На розрив поміж мною і мною. І мною і ще мною, і ще тисячою таких, як я, таких, як в мені. І нема мене. І тебе – нема.