|
Швидким ходом світ безупинно рухається вперед, наздоганяючи час і намагаючись перегнати сьогодення. Вже й майбутнє навчились передрікати, плануючи і прораховуючи усе до дрібниць. Дуже розумним стало людство. Швидшим. Більше волі. Більше знаємо. Краще освіченні. А життя яким стало насиченим, не те що колись. Ось пригадати хоча б ту історію, що трапилась минулого спекотного літа. Ох і утнули вони тоді!
Тоді пізній, літній вечір ніжно пестив городян своїм теплом, не зникаючим навіть по заході сонця. І довга ріка, тягнучись вздовж міста звивистою стрічкою, дарувала свіжість. А високі багатоповерхівки грайливо перемигувались світлом у віконцях, і все більше наповнювались гомоном мешканців, що після денних клопотів та пригод повертались до своїх домівок. В одній із таких квартир гучно працював телевізор, транслюючи господарю новини: «Судовий процес над сорокарічним мешканцем міста, котрого звинувачують у зґвалтуванні десятирічного хлопчика, затягується. Судове засідання перенесли на наступний тиждень, у зв’язку з…» - лунало із екрану. А з кухні доносилось бурчання господині, котра за щось вичитувала свою доньку. Та Ірина нічого не бажала чути. Намагаючись заховатись від усього і втекти від метушні, вона без настрою зачинилась у ванній кімнаті, та з головою занурилась у купель теплої води.
- Ти мене зрозуміла?! Не дай Боже, дізнаюсь, що ти пробувала травку, чи ще якийсь дурман…Пеняй тоді на себе. І взагалі мені не подобається та твоя компанія. Не можеш нормальних друзів знайти – на одних аморалів тебе лише тягне. Та й коханий твій не кращий. Сьогодні річниця як ви зустрічаєтесь, а він навіть не подзвонив до тебе. Гей Ірино, ти там що, заснула?! – загрюкала мати у двері ванної.
-Та чую я! – невдоволено підвелась Ірина із-під пахучої піни – Нормальні у мене друзі. Це ти їх просто не розумієш! – і дівчина почала витиратись, промовивши далі тихіше – Хоча, так, буває часом заганяються. …Не хвилюйся, у мене є своя голова. – на останок заспокоювала вона свою матір, прийшовши до неї на кухню - А Макс напевне просто забув про річницю. Ти ж знаєш, що він не романтик.
-Якщо любив би то не забув би. А ти не будь дурою, не нагадуй першою.
-І не подумаю.
-І щоб не гуляла до ранку. До часу ночі максимум.
-А ще годинку на дорогу виділити? – підлабузнювалась Ірина – Катька ж в іншому районі живе.
-Та йди вже, лисиця – подобрішала матір – Тільки повечеряла б ще може?
-Так я ж на День народження іду, голодною не залишусь.
-І мобільний не вимикай!
А ось про це Іра навіть і не думала. Адже телефон їй так був необхідний для зв’язку зі своїм коханим, від якого вона вже цілий день чекала дзвінка:
-Ну нарешті!А то я гадала що ти вже забув про мене. – за пів години по мобільному розмовляла дівчина біля свого під’їзду – Чому не приїдеш, що трапилось?... Травматологія? …А ти в нормі? Це вас як угараздило?... Ні, я сама до Каті без тебе не подамся… і не чекатиму. Я зараз сама до вас приїду.
І невдовзі Ірина співчутливо вже споглядала два знайомих обличчя. Дімкове, з великим синцем навколо ока та з роз’юшеним носом, що винно усміхаючись, кивав на свою загіпсовану руку, та оглядала обличчя коханого Макса, неушкодженого, але з розірваною по швах сорочкою.
-Коли ж ви вже вгамуєтесь? Не могли стриматись хоча б цього разу? – цілувала дівчина свого хлопця, котрий чомусь сидів засмучений – А то прийдете зараз до Каті ось такі - два подаруночки…
-Так я ж не міг залишити Дімку в біді. – пояснював коханий – Купивши сигарет, виходжу з магазину, дивлюсь: аж тут його луплять. Ну і я вмішався.
-Так ти хоч битись вмієш. А цей бовдур, що? – вказала Ірина на Діму.
-Вони перші почали. Треба було не обзивати мене козлом. – оправдовувався Дімка.
-Зрозуміло…- іронічно посміхнулась Ірина – Та головне, що нічого гіршого. Поїхали, бо Катя чекатиме. Чуєш, розумний чєловєчєк, той що не козел, підводься.
Та Дімка не поспішаючи вставати лише мовчки переглянувся з Максом.
-Що ще таке?
-У нас тут виникла ще одна проблема.
-Яка? Та кажіть вже.
-Тобі не потрібно про це знати, самі впораємось…- замемляв Макс.
-Розбився мобільний…той, який ми купили Каті в подарок – протарахторив Дімка.
-Що? Цей дорогий, на який ми всією компанією складались? Як? Ну й ви…красені! – обурилась Іра.
А Макс здивовано поглянув на друга.
-Взагалі то…він…його викинули у річку. Ці придурки, що обізвали мене козлом, аби допекти мені, взяли і швирнули його у воду…Ну я тримав його у руці, коли вони підійшли…вставляв у нього карточку - не дарувати ж так.
На хвилину зависла мовчазна пауза. Ірина замислилась, намагаючись стримати свій гнів, і не звертаючи уваги на хлопців що переглядались між собою, дивно спілкуючись за допомогою міміки.
-І що робитимемо? – нарешті запитала дівчина. Крамниці вже майже всі зачинені, аби щось інше купити. Лише продуктові ще працюють.
-Йдемо. – запропонував Дімка – Там щось вигадаємо. Подаримо квіти з тортом. Скажемо що подарунок продавець безсовісний вчасно не замовив у крамницю – вмовляв буде взавтра.
-Ні! Я так не можу! – несподівано заперечив Макс - І так я…не гарно вийде. Ви їдьте, а я пізніше під’їду.
-Ну ні, якщо ти такий категоричний, то я з тобою. – промовив Діма.
-Та що за день такий? Хлопці дійсно вже пізно щось вирішувати, поїхали до Каті.
-Ні! – одночасно заперечили обоє. А Іринин коханий додав – У мене є ідея. Заскочимо до моєї кузини, можливо вона виручить.
Швидко промайнули перед очима новобудови на широких вулицях, та вузенькі провулочки, ховаючись поміж зеленню дерев. Різноманітні авто весело перемигувались між собою, проїжджаючи мимо і місто чим ближче до центру, тим багатше вбиралось у вечірні вогні, чаруючи своїм блиском. Але молоді зараз було не до цієї краси. Максим швидко забіг у під’їзд сестриного будинку, про щось там з нею порозмовляв декілька хвилин і невдоволений повернувся назад у машину.
Заїжджав він ще до одного котрогось зі своїх знайомих. Настирливо і довго дзвонив у двері, але так і ніхто не відчинив. Потім у сусідньому кварталі відвідав ще тітку, але та його ледь не послала: «І так мені не щастить, хочеш щоб я взагалі по світу з торбою пішла? Не позичу я тобі таких грошей, ще й у вечері, по заході сонця»
Дімка теж намагався виправити ситуацію і постукав у двері давнього знайомого:
-Старий, терміново потрібно. За тиждень віддам…Та у нас є знайомий мужик. Продасть в будь-яку пору, навіть серед ночі. Гроші лише треба…Розумієш, ось така ситуація склалась. Виручи!
-Вибач, не можу, нажаль.
А час ішов не зупиняючись. До Каті вже почали приходити гості. І її друзі про це знали:
-Хлопці годі, їдемо вже до Катьки, бог з ним, з тим подарунком. – запропонувала Іра, стоячи біля машини, на одній із небагатолюдних, тихій вуличці.
-А ось і вона! – у Дімки задзвонив телефон – Так люба, незабаром будемо, тут просто така ситуація склалась… - і хлопець відійшов у сторону, трішки вийшовши на дорогу, аби спокійно все пояснити своїй дівчині.
Та несподівано з-за рогу виїхала бричка, запряжена кіньми, саме така на якій катають молодят у день весілля. ЇЇ старенький фурман візком ледь не зачепив Дімку:
-Ану посторонись! Обочини мало?!
-Та пішов ти на…! – лаючись, перервав свою розмову Дімка - Окуляри надінь старий, щоб краще бачив! – і далі він спокійно продовжив розмовляти з Катею, не замислюючись над тим що можливо когось і образив - Та це якийсь йолуп кіньми роз’їжджає. Дороги йому замало. – пояснив він дівчині.
А Максим закінчуючи курити, щось собі зосереджено обдумував:
-Сонце, давай я тебе таки відвезу до Каті, а сам трохи пізніше приїду? – звернувся він до Іри.
-Ні, що мені там самій без тебе робити? Катя ж таки дівчина твого друга, а не моя подруга. І взагалі то – увірвався Ірині терпець – Що насправді відбувається, чому це ти так за подарунок для Катьки переживаєш? Ти до мене сьогодні навіть не подзвонив а ні вранці, а ні вдень, не дивлячись на те…
«Ба-а-х!» - несподівано глухий удар перервав суперечку. Раптово, хто-зна звідки взявшись, чималий бус на великій швидкості в’їхав у машину Макса, просунувши її дещо вперед і добре пом’явши ззаду. Пролунав звук розбитих фар. Молодь застигла від несподіванки та від думки, що вони ж могли на цей момент сидіти в салоні. А у бусі відчинилися двері і повільно вийшов, похитуючись, шофер, п’яний, що й світу білого не бачив. А далі: поліція, бюрократичне сум’яття з паперами, суперечки, та штрафний майданчик, на який Макс відвіз своє понівечене авто, доки Іра з Дімою чекали на нього у відділку.
І потім усі троє втомлено брели вузенькою алейкою, що вела через міський парк. А у руках Макс ніс коробочку з новеньким мобільним, Каті на подарунок.
-А де ти взяв? – здивувалась Іра.
-Заїхав ще до знайомого продавця і купив телефон за ті гроші, що водій виплатив за спричинену ним шкоду. Чоловік хоч і п’яний, та виявився не бідним – розійшлись мирно.
-Ага, тільки тепер пішки на лекції ходитимеш, доки авто відремонтують. – невдоволеним залишався Дімка.
-Що вже вдієш? Отже, беремо таксі і до Каті? – відповів Макс, обіймаючи кохану
-Ми ще дві години назад як повинні були бути у Катюхи. – зауважила Іра – вона напевне вже ображається.
Та Катя не ображалась. Їй ніколи – гулянка була в самому розпалі. Катіні гості веселились і голосно сміялись. Одні танцювали, інші розслаблялись, потягуючи солодкий дурман, а дехто умудрився усамітнитись в окремій кімнаті аби натішитись любов’ю. У квартирі голосно грала музика. Хоча ні, вона просто горланила. Під стелею висів сивий смок сигаретного диму і запах спиртного витав у повітрі. Все це дійство швидше нагадувало студентську вечірку, необмежену ніякими рамками.
-О! Нарешті, Дімка! – зустріли гості хлопця винуватиці торжества – Як рука, болить?... Привіт. Привіт. – були вони знайомі також з Іриною та Максом – Нам шкода твоєї машини. Добре що з вами нічого не трапилось.
-Привіт!
-Привіт! А де ж сама іменинниця?!
-Пішла на кухню здається.
З квітами та тортом у руках, йдучи до кухні, повз привідчинені двері спальні, друзі мимоволі побачили як обійнявшись не по дитячому цілується пара.
-У Жеки знову інша пасія.
-Так, він не терпить постійності.
-Заздриш? Бо сама прив’язалась тільки до Макса, а нагулятись ще не встигла?
-Зовсім ні. Можеш вважати мене «білою вороною», та я вважаю що коли спиш з ким попало, то ти не цінуєш себе. Не люблю «одягатись в брудні сорочки », і тим більше бути просто якимось черговим номером у чиємусь списку.
-А я за вільний секс. Ми з Катюхою знаємо усе про минуле один одного.
-А про теперішнє? – здивовано запитав Макс, відчиняючи двері кухні.
Його здивувало не сказане другом, а побачене власними очима.
Біля холодильника, упершись об кухонну шафку, Дімкіна дівчина палко цілувалась з одним із гостей, безсоромно віддаючись його пестощам. Її білі довгі кучері волосся закривали обличчя кавалера, але перстень на його руці, якою він обіймав Катю за стегна, вказував на жонатий стан коханця.
Дімка отетерів. І з рук випав букет квітів та торт, обезформленою масою розпластавшись на підлозі. Стрімко Катя обернулась на звук, і її великі очі округлились від несподіванки:
-Діма? – стала вона поправляти загорнутий поділ плаття – Ти…ви вже повернулись? Так швидко справились?
-А я тобі вірив… - лише розчаровано промовив Дімка і вийшов геть з кухні.
-Хто це Катруся? Познайомиш? – з усмішкою підійшов незнайомий коханець.
-Макс. Ірина.
-Станіслав. Дуже приємно. – простягнув він до Максима руку.
-Перстень на другий раз зніми, коли зраджуватимеш дружині. – відповів хлопець, потиснувши таки долоню. І потім промовив до Каті – А це тобі, від нас. З Днем народження.
І Максим тицьнув у руки дівчині подарунок та з Іриною теж вийшов з кухні. А за ними слідом поспішив Станіслав, але швидко до виходу з квартири:
-А ще казала, не хвилюйся, він на довго там затримається. Бреше і мене підставляє, сучка. – бурмотів коханець невдоволено.
-Та ну тебе, іди ти! – навздогін кинула Катя Станіславові. Обоє котіться до чортової матері – додала ще вона.
-Що робитимемо? – запитала у коханого Ірина.
-Забираємо Дімку і йдемо. Діма-а!
Та друг не чув. Наче нічого не трапилось, а можливо і спеціально, аби забутись, якось бодай розрядитись, або ж це була просто істерика – та Дімка, зі своєю загіпсованою рукою, що є духу витанцьовував у вітальні, другою ж, неушкодженою, розмахував гранчаком біленької, що хлюпотівши, виливалась через край:
-Дівчата, давай, красуні! Оппа, оппа! – вигинався він перед дівчатами, які танцювали поруч – Ще наливай, Сашка! – простягнув вкотре він свого гранчака.
-Діма йдемо. – почав відводити Макс свого друга.
-О! Сашка, налий ще Максу! Так всі підіймаємо за нашу Катю!
-Діма тобі краще піти.
-А де Катя? – запитав хтось із гостей.
-Вона зараз прийде, вона ще там на кухні. – відповіла Ірина.
Максим знову спробував відвести в сторону Діму, та той не поспішав іти:
-Чекай, дружище. Дай ще затягнусь на дорогу.
І він підійшов до столику де стояв кальян, та примостився на диванчику.
-Іруся, так тебе? Ходи до столу, давай сідай, візьми-но за Катю по сто грам. – почав вгощати тим часом котрийсь із гостей.
-Дякую, та ми поспішаємо. Всього їй найкращого! – стоячи перехилила Ірина чарку.
-Лише прийшли і вже втікаєте?
-Нажаль, є ще свої невідкладні справи. Ми забігли, аби уважити, та мусимо йти. – попрямувала Ірина до виходу, слідом за Максимом, який майже силоміць виводив Дімку, що розвертаючись на всі сторони ще намагався спілкуватись зі всіма знайомими.
-Шкода. – проводжав Ірину гість.
А вже на подвір’ї дівчину з її коханим та Дімою зустріло свіже повітря, легко вдаряючи в обличчя літніми ароматами, примушуючи цим самим оговтатись від нестандартної події. Навколишній краєвид нічного міста своєю розміреною тишиною вселяв спокій. Масивна будівля Міського Суду, що стояла навпроти, і та не насторожувала своїм серйозним призначенням. Тепер можна було розслабитись. Та Дімові було ще тяжко ввійти у звичну життєву колію:
-Їдемо у стриптиз клуб. – запропонував він.
-Машина ж на штраф площадці. – нагадав Макс, і так не бажаючи туди їхати.
-О! Тоді давай попросимо дівок, нехай вони нам стриптиз затанцюють. – побачив Діма дівчат, що проходили мимо. І звернувся до них – Красуні, затанцюйте стриптиз.
-Дурак, чи що, іди на… - обурено відповіли дівчата. А одна із них додала – У тебе зелених не вистачить щоб ми тобі тут танцювали.
-Та й «наслєдство» його ще напевне маленьке, аби на таке дивитись. Коротке. Коротун п’яний! – кепкувала інша.
Діма дійсно був низького росту, але чоловіче «Я» таки мав достойне – не міг спокійно промовчати на образу:
-А я зараз тобі покажу. Хочеш побачити?
І він без вагань зняв штани та плавки, і виліз на лаву, що стояла поруч, підняв руки догори та став вихвалятись. Дівчата зареготали. А Іра з Максом почали приборкувати хлопця:
-Дімка, вдінься. Годі. Не роби дурниць із-за якоїсь сучки.
-Візьми штани! – простягнула Іра одяг, піднявши його швидко з землі.
-Нафік штани! Нафік труси! Волю емоціям! Волю папугам! – геть понесло Дімку.
-Дімка, злазь!Поліція онде іде! – Макс помітив через дорогу служників порядку.
-Нафік поліцію.
Та чоловіки в погонах вже помітили на пів оголеного Діму, і попрямували до них. І тут Макс й собі витворив. Він швидко теж зняв штани, що правда залишаючись у трусах, але ж без сорочки, яку порвав, і теж виліз на лаву, та почав вигукувати:
-Протестуєм проти насилля над дітьми! Педофілів у тюрми! Забезпечимо дітям щасливе дитинство!
-Не дозволимо психам калічити життя хлопчиків. – почала допомагати Ірина, скинувши футболку та на показ виставляючи свій бюстгальтер, теж замахала руками.
-Вимагаємо справедливого суду над злочинцем! – продовжував Макс.
-Нафік педофілів! – почав вже й собі вигукувати Дімка.
Крім поліції до трьох відчайдухів почали наближатись люди, що проходили мимо і зупинялись із-за цікавості. За хвилин десять утворилось вже ціле стовпотворіння любопитних. Дехто почав знімати на фотоапарат. А чоловіки в погонах, представившись почали виясняти ситуацію. Максим, захищаючи свого друга, і вже самого себе, вступив із поліціантами в полеміку, що переросла в дискусію. Ситуація загострювалась. І обтяжувало ще й те, що закон був на стороні поліції. А людей все більше і більше підходило до Ірини з хлопцями.
-Люди невже ми дозволимо, аби органи правопорядку перешкоджали нам виборювати безпечне дитинство для наших дітей! Хто з нами?! Хто проти педофілії?! – почала закликати Іра.
І тут, навдивовижу, ще двоє юнаків оголивши торс приєднались до протесту:
-Геть педофілію! Психів за грати!
-Вимагаємо чесного суду!
А невдовзі їх, захисників дітей, вже десятеро протестувало біля будинку суду. І весь інший люд, що стояв поруч почав обурюватись з приводу затяжного судового процесу над педофілом.
Та хлопці зі служби правопорядку, викликавши допомогу, таки були змушені для вияснення ситуації припровадити усіх протестувальників до відділку поліції.
«Тільки мовчи, я сам говоритиму.» - вспів Максим шепнути Дімові на вухо, сідаючи у машину:
-Розумієте, ця біда аж в самісіньке серце ранила мого друга, адже він з батьками того нещасного хлопчика виріс в одному районі, знає їх з дитинства, і малого бачив ще з пелюшок, і тут така біда – пройняло.
-Та ти що? – не дуже йняли віри поліціанти – він же п’яний.
-Це збіг обставин. Коли ми йшли сюди протестувати, то нас по дорозі зустріли знайомі і запросили на пару хвилин завітати на День Народження. Ми там буквально пару хвилин були. А пити Діма не вміє. Йому стопки досить аби сп’яніти.
-Ну це ми у відділку визначимо скільки стопок перехилив ваш товариш. А чому ж тоді протестувати вирішили серед ночі і в такий ось спосіб?
-Він оголився, аби показати наскільки серйозно може травмувати психіку дитини акт глузування. А в ночі – бо взавтра вранці йому потрібно їхати на навчання в область.
-А ви знаєте, що всі акти протесту повинні бути узгоджені з владою, відповідно до закону…
Максим ще довго щось там пояснював органам влади. Старанно писав пояснювальні розписки, кудись дзвонив, випросивши дозволу, і намагався розумно про все домовитись, аби лишень швидше вийти з відділку поліції. І йому це таки вдалося. Хоча Діму затримали за порушення громадського правопорядку у нетверезому вигляді. Всіх інших відпустили.
Стрілки годинника вже минули поділку третьої ночі, як Іра з Максимом змогли нарешті спокійно віддихатись, розпрощавшись з іншими активістами, що так з ентузіазмом пристали на їхній заклик до протесту. З серйозним обличчям закохані попрямували до мосту, перейшовши який, змогли б зловити таксі і поїхати нарешті додому. Та ступивши на вигнутий дах глибокої ріки, вони зупинились і…і розсміялись. Неначе малі діти, сміялись від душі. Сміялись в обличчя усім своїм труднощам, над своїми безглуздими витівками, ради майбутнього щастя, і просто раділи життю. І тут небеса, неначе від їхнього сміху розслабившись, вирішили допомогти людству, прогнавши нестерпну спеку та лийнули рясним дощем.
-З річницею тебе, люба! – нарешті привітав максим дівчину.
-А я думала що вже і не згадаєш. Я тебе теж вітаю!
-Я і не забував. Просто хотів привітати тебе по іншому. Це мало бути там у Каті, перед всіма знайомими,але… Я дав його подивитись Дімкові, коли пішов тоді за цигарками у магазин. – під потік дощу почав розповідати Максим – І це його, а не мобільний у Дімки забрали і викинули у річку. Вибач що збрехав. І це гроші на нього я шукав цілий вечір, але не важливо.
-Що його, про що ти говориш? - не розуміла Ірина.
Та Максим більше нічого не пояснюючи, дістав із кишені джинсів золотий перстень з дорогоцінним камінчиком на ньому, та простягнувши його став на коліно і промовив: «Люба, виходь за мене заміж.»
Потік теплих капель падав на волосся, мочив одяг, лягаючи під ноги великими бульками, а Ірина з Максимом стояли посеред мосту і палко цілувались, ніжно обіймаючись.
А на другий день, в Іриній квартирі з того самого екрану її телевізора транслювалось відео нічного протесту студентів проти затягування судового процесу над педофілом, і гучно лунали промови люду, котрого біля будинку суду зібралось вже більше сотні. І всі були вбрані в одяг, ніхто не оголявся. І навіть Діма був повністю вбраний. Стоячи серед натовпу, він допомагав комусь тримати плакат з надписом « Ми проти тих, хто руйнує життя наших дітей!»
Так, сьогодні новини розповсюджуються швидко. Людство безупинно стрімким ходом рухається вперед, наздоганяючи час, намагаючись перегнати сьогодення. Воно змінюється, перефарбовуючись в інші барви. Але, нажаль, більше темних тонів уподобали люди, віддаючи перевагу чорному, цим самим роблячи білими воронами шанувальників старих світлих цінностей. І не зоглядишся, коли звичайні ввічливі слова вважатимуться уділом білих ворон, не говорячи вже й про дії.
Так, людство стало розумнішим, мобільнішим. Більше свободи. Стало легше дихати, звільнившись від застарілих усталених норм культури, бабських забобонів і суджень. Але переповнена чаша виллється ж через край. І бережи нас Боже, аби не задихнутись, переситившись цією мудрістю та свободою, що мутувавши, неначе вірус, можуть поглинути весь кисень людяності, добропорядності і тих справжніх життєвих цінностей, які ховаються у серцях білих ворон. Ховаються, притаївшись, аби чорна зграя не заклювала їх; аби далі розмножуватись заради щасливого майбутнього.
ID:
438193
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.07.2013 01:50:14
© дата внесення змiн: 19.07.2013 02:02:47
автор: Оксана Бугрим
Вкажіть причину вашої скарги
|