Я розриваюсь дивлячись на ці квіти,
Що в ненависній мені німоті
Гойдаються, і падають з неба на віти.
У неймовірній самоті,
На світанку, червоному, як кров.
На заході моїх почуттів...
Скажи мені, що є "любов"?
Скільки я стопила плотів,
Скільки спалила хвилин.
Але на цьому світанку,
Мені ковтати полин...
На цьому світанку топити серце.
Бо воно назавжди хоче бути твоїм.
Воно дурне, добре, скомкане тобою серце,
Все одно хоче бути твоїм.
І я кусаю губи, гну пальці,
Я кляну цю весну і ці квіти.
Бо вони губні маленькі повстанці,
Які падають у пам"ять звідти,
Звідки їх сипе твоя рука.
І в твоїх очах я ще бачу:
"Яка ж це мука".
Розумію, що не значу...
Не маю ніякого значення,
Незалишу жодного спомину,
Після цього німого побачення.
І цю музу тобою стомлену,
Рознесуть вітри в тисячі вимірів...
Та нажаль я стою і хитаюсь,
Серед цих розтерзаних споминів,
Може встигну зітру їх - зломаюсь...
дякую
