Колись земель прабатьківських простори
Укриті були пишними садами,
І зелень буйногрудим грала морем,
Несла в собі з глибин знання Адама.
Славетні наші пращури ведруси
Із Богом в серці відали як жити,
Між них був справжній красень - статний, русий,
Від сонця - світлий, мудрий же - від жита,
Всіх радістю наповнював і миром,
Не дарма звався гордо у народі
Удячними людьми він Радомиром,
Заквітчаний вінками, в хороводах
Проводив вечори весь люд ведичний
Свята гучні, обряди, карнавали.
Для молоді давно вже стало звичним
Що ритми двох сердець там співпадали.
І славний Радомир у світ Кохання
Тихенько прочинив жадані дверці,
Красуня Любомила на гулянні
Запала швидким пульсом в юне серце.
"З тобою міг би, чарівна богине,
Створить навічно Простір я Любові."
"Мій Бог, тобі в великім сотворінні
Завжди допомагати я готова".
Між тим, не для розваги лиш заради,
Гуляння славні коїлися людом,
Бо школою життя були обряди -
Екзаменом пред Богом, самосудом.
З обрядів був тоді чи не найпершим -
Вінчання - він скріпляв союзом душі,
Та, втім, з сучасним повнотою звершень
Різнився, легко кажучи, він дуже.
Закохані, освідчившись в коханні,
Плекали разом подумки майбутнє,
Знаходили місцину, де, у планах,
Їх дім і сад наповнять світлом будні,
Там пара усамітнювалась часто -
Відкрите небо, ніч, курінь. Удвох
Світанок зустрічали, повні щастя,
Вечірнім сонцем їх торкався Бог,
Проект великий спільно у коханні
Не відаючи зваби плотських втіх,
Роками, місяцями бездоганно
Творили в серці двійко молодих,
Життя в думках творилося реальне,
В гармонії з рослинками хатинка,
Бездумне ж сьогодення їсть формальність,
Пориви несвідомісті у вчинках.
Як подумки проект кінця доходив,
Натхненні молодята йшли у села,
До кожного навідувались роду,
Чекала щонайменша їх оселя.
Заходила енергія Любові,
І часточку тепла несла в домівки,
Закохані хвалили добрим словом
Тваринку, чи дерев родючі гілки.
І кожен удостоєне пошани
Віддати, будь що, прагнув молодим,
В назначений же день всі гості звані
З дарунками приходили туди,
Де тином обгороджений "зеленим",
Для двох постане затишок в садах,
Де дім зів'ють в любові наречені,
Де сам Отець оселиться, мов птах .
Олександр Обрій відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
ого) то Вашому "тьозкі" немало уваги в цих книгах приділяється якщо Вам сподобалася поема, то спішу обрадувати - далі буде, 6 частин - далеко не кінець історії
Цікава фантазія) ім'я "зачепило", рідко побачиш своє
Олександр Обрій відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
це не зовсім фантазія, написано по мотивам серії книжок Володимира Мегре "Звенящие кедры России", історія цілком могла мати місце в прадавні часи, я вірю на слово автору...як прочитаєте ці книжки - зрозумієте, про що я...дуже раджу Вас Радомиром звати???
В кожної епохи свої принципи і цінності...і недоліки, всі часи по-своєму гарні і погані. Чекатиму продовження історії
Олександр Обрій відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
та епоха була ідеальна, не було в ній недоліків, люди були в сотні-тисячі раз мудрішими від сучасних, цінності були справжніми, а не формальними, як зараз, люди знали сенс свого буття, на відміну від сьогоденного неусвідомленого існування!