Живи вічно моя земле, -
Моя Україно.
Йди дорогою своєю
Вперед незупинно.
Хай ніхто тебе не зверне
З тої дороги,
Що тобі накреслив Господь,
А раніше боги.
Хай молитвою моєю
Скресне незабутнє.
Хай омиє душу гордість
За минуле сутнє.
Не пристало нам братове,
Голову хилити.
Одягнімо все святкове,
Щоб красивше жити.
Щоб продовжить
Наші мандри
З сивини в прийдешнє.
Нехай стеляться меандри,
Та пісні сердечні.
Хай сопілка із Мізину,
Кастаньєти з кості,
Поведуть нас далі й далі,
У добру годину.
Кажуть, Африка зродила
Нашого прабатька.
Ну, а потім, мабуть, жінка
В дорогу підбила.
Мандрували, ген, світами,
Горами, долами.
Зупинились над Дніпром,
Вражені садами.
Мать припав їм до вподоби
Степ широкий,вольний
І Дніпро, мов океан,
Й отари худоби.
Кажуть: - Вийшли ми із раю,
До раю й пристали.
У ліску, чи у гаю
Землянки копали.
Інші в кручах над Дніпром
Рили собі нори.
Заглядали в далечінь,
В степові простори.
Йшли роки, десятиліття,
Летіли століття.
Розходилися роди
В далі неозорі.
Йшли до моря, до Карпат,
Ген, аж на Балкани.
Йшли на північ.
Чом би то?
Гибли холодами.
Розселилися ген-ген
В горах, над морями.
Забували звідки йдуть.
Знали, що від Мами.
Звали Ненькою Й зовуть
Її неозору.
Знали ріки там пливуть
Широкі, прозорі.
Маки, маки там цвітуть
У широкім полі
І трава там ковила -
Море в суходолі.
А черешні, Боже милий!
Краса несказана.
Брали зернятка з собою,
Як казала Мама.
В усім світі розсіяли,
Плекали, ростили.
Кохалися в цвіті білім,
Наберались сили.
Мали все - волів і коней,
І малу худобу.
Ниву зерням засівали,
Та ловили рибу.
Плуга хтось з-між них
Придумав,колеса,та фіру.
Не скупились на пожертви
Богам на офіру.
Не терпіли над собою
Ніякої влади.
Було це у крові нашій,
Однак мало вади.
Лише волхвам довірили
Керувать собою.
Коли ж ворог нападав,
Ставали до бою.
Мужні були у бою,
Та все ж програвали.
Ніби були заодно,
Ватажка не мали.
Поступово об'єднались
В роди та племена.
Вибирали вже князів.
Давали імена.
Того Смілим нарекли,
Того Данком звали.
У походи з ними йшли,
Голови схиляли.
Відганяли ворогів -
Знову віче, віче!
Тепер рівні ми усі,
Князю-чоловіче.
Шия, бач, не гнеться знову.
Не життя без волі.
Та й без пана хліб уродить
У широкім полі.
Та траплялись між князів
Паничі затяті.
Грабували вольний люд,
Мов нічнії таті.
Вже й державу утворили.
Тримали дружину,
Та не втримати в покорі
Вольную людину.
Не окинеш оком владним
Державу безкраю.
Схаменулись, а в пониззі
Козаки гуляють.
Утворили в Лузі коша,
Сусідів воюють.
Між походами всі вільні,
У вуса не дують.
Козаками нареклися,
Оселедця носять.
Кошового вибирають,
Керувати просять.
Як не впорався - безжально
З посади скидають.
Свій, звичайно, козарлюга,
Та жалю не мають.
Інші плем'ям, чи родами
Йшли шукати долі.
Осідали й городами
Селились на волі.
Забрели за Піренеї,
За Альпи, пустелю.
Вольні люде, не плебеї.
Знов плювали в стелю.
Нарекли міста і ріки
Рідними йменами.
Оселилися ж навіки,
Все, немов, у Мами.
(Вчені голови ломають:
"На якій це мові?",
Бо вкраїнської не знають
Мужі безголові.).
Йшли все далі у світи,
Творили держави.
Далі ще б кудись іти,
Та куди вже далі?
Всюди сіяли хліби,
Та рідную мову.
Їх богами нарекли
Святою корову.
( І з'явився "враз" санскрит,
Неначе олуда.
Українська в нім звучить
І всі карти пута.)
Ох, ти ж, воленько свята,
Русине завзятий.
Розселились - тут світа,
Там лягають спати.
Промайнули, наче дні
Століття, століття.
Залишилися пісні,
Пройшли лихоліття.
Скільки б то ще розказали
Про нас старі книги,
Та на кострищах палали
З Африки до Риги.
Не могли знести плебеї,
Як вчили їх жити.
Щось взяли з науки сеї,
"Та як з таким жити?"
Зберегли усе ж на Сході
Ригведу, Авесту.
Гімни ж склали у поході
На Схід в Піднебесну.
З покоління в покоління
Гімни заучали.
Зберегли, немов насіння
І нам передали.
В гімнах Арьї розказали,
Як ішли іх раю.
Оріаною, бач, звали.
"Краю, рідний краю",
Мову Орія зовуть
Індійці понині.
В білих мазанках жиють,
У рідній хатині.
Залишили в книгах древніх
Опис Батьківщини.
"Та ж немає ознак певних"-
Кажуть вчені нині.
Не второпать недолугим,
Як то мова наша,
Із конем, зерном і плугом,
Осіла в піддашу.
Під Памир ген-ген осіла
В мазанках біленьких
І дівчат там наших сила,
В вишивках рідненьких.
І не чорні, бач, індійки,
А смуглі дівчата.
Хоч часу майнуло стільки,
Що й не зрахувати.
Не пристало нам встидатись,
Роду наш великий.
Час за руки нам узятись,
Любитись повіки.
ID:
442863
Рубрика: Поезія, Історична лірика
дата надходження: 12.08.2013 14:26:44
© дата внесення змiн: 12.08.2013 14:26:44
автор: Павлусик-Кузмяк Олег Мико
Вкажіть причину вашої скарги
|