коли ти поглянеш на мене й зустрінеш цю осінь,
погойдає вітер твоє рудувате волосся.
у шмаття думки позбирають оголені віти,
закрутиться листя з відтінком несвіжих бісквітів.
холодна вода солонішою буде здаватись
й у тебе зі мною не стане асоціюватись.
твоя вірогідна дорога знялась з перехрестя,
обравши одну, ти ще довго питала: "А решта?"
позбавлені сорому ноги не йшли одночасно.
допоки тобі не скажу та в долоні не лясну.
я мав би любити цю пору і всяк повивати,
та всяке "хороше" колись-таки має зникати.
я миттю закрию ті вуха, що чули "благаю"
занурюся в осінь від чаю, а може й з відчАю.
розлючену даму, пожовклу й таку дощовиту,
її не відкинеш, хоч як не цурайсь, імениту.
моя допомога така невідчутна, ледь вжита,
мов спеції, чи то ранкові несвіжі бісквіти.
чи море остигле, чи зламані двері в кімнаті,
чи просто відносини стали такі вітруваті.
кидав би спокійно камінчик у штормову воду,
топтав глухий кут, напувався собі прохолоди,
та жодна стежина твоя, по якій я – обабіч,
не склеїть цю осінь протяжну між нами віч-на віч.