Осінній холодний вечір. Жовте листя кружляло навколо, плавно падаючи під ноги. Небо вкрили монотонні суцільні сірі хмари. В парку порожньо, лише де-не-де пропливають пониклі силуети людей.
Молодий чоловік блукав парком, шукаючи відповіді на свої внутрішні питання. Чому, незважаючи ні на що, він продовжує чекати?.. Адже здоровий глузд підказував, що все давно закінчилось і його надії марні. Він довго чекав, чекав доки вона приїде повернеться і вони знову будуть разом, але мабуть настав час відпустити все і в один момент сказати: «Пробач… Я не дочекався…»
Дощ вже давно припинився і багряний захід сонця знаменував закінчення всіх тривог… Він вже був готовий натиснути на «спусковий гачок» коли раптом, до болю знайомий рінгтон пролунав в телефоні. Знайомий і такий рідний силует висвітився на екрані мобільного. Так, це вона…
- Привіт, я приїхала…- і більше ні звуку. Він не знав, що відповісти, просто стояв посеред стежки і сльози лилися по його щоках, адже щойно він ледве її не відпустив.
Весь наступний тиждень вони провели разом, не помічаючи нікого і нічого навколо. Просто вдвох, весь світ зник. Він почав задумуватись про спільне життя, адже кохає її найбільше в житті. Та раптом пролунала ця палюча фраза: «Мені потрібно повертатись!» Світ навколо нього рухнув буквально за одну секунду, слова зникли і в середині все спустошилось.
Її літак відлітав через три дні, він не телефонував і не приходив.
- Абонент недосяжний.. - лунало з її мобільного. «Мабуть це кінець», вирішила вона. Останній день її від’їзду, до виходу двадцять хвилин, лунає телефонний дзвінок:
- Ало, привіт, Насте, я в тебе біля під’їзду, виходь. – Вона одяглася, взяла валізу, спустилася з шостого поверху. Побачивши його ледь не зомліла, він невиспаний в пом’ятій сорочці і з букетом її улюблених, напівв’ялих ромашок. І байдуже на все, такий рідний.
- Я буду чекати тебе, завжди! – сказав він, ніжно обіймаючи.
Потім вона сіла в таксі і поїхала в аеропорт, а він довго-довго дивився їй в слід, навіть коли автомобіль зник з горизонту.