Талліннське літо насправді схоже на осінь будь-де крім нього. Карну часто тягнуло на Північ, ще частіше на Південь, але залишались ми там, де й були. Місто раптово наповнилося всілякими людьми, що було зовсім нелогічно з огляду на те, що тут літо було спекотним, пахло розпеченим асфальтом, а важке нагріте повітря було геть непридатним для дихання. Тим не менш, люди сновигали раніше абсолютно порожніми вулицями і весь час дивно косилися на нас з Карною. Від цього було не по собі. Особливо Карні, яка стискалася у суцільний клубочок емоцій і переживань через таке ставлення і шукала причину в собі. Спека спровокувала до того ж погіршення її фізичного стану, хоча, звісно, Карна з усіх сил старалась цього не показувати. Була такою ж безтурботною і безпосередньою, як завжди. Як Карна, власне.
Взагалі-то, попри всі негаразди, те літо було чудовим. Хоча вона мене й вимучила. Оцей милий янгол з підтятими крилами дико діяв мені на нерви і іноді викидав такі коники, що хотілось просто її придушити. Натомість я цілувала їй тендітні руки і стримувала злість з істериками до кращого часу. А потім і звикла. Стали звичними її нічні походеньки по дахах багатоповерхівок з зав’язаними очима. Розорення чужих квартир(особливо тих, в яких міг бути власник). Карна хотіла цим займатися і… У мене просто не залишалось вибору. Втім, його не стало ще з тієї миті, коли я побачила Карну вперше. Тим паче, за її словами, так вона почувалась живішою за будь-кого, особливо за нудну мене. До того ж, вона завжди поспішала. Не за чимось конкретним, не з якоїсь причини, просто поспішала і все. Якось майже на світанку зірвалась з ліжка, з безумними очима стягнула мене, і лементуючи, що ми запізнюємось на потяг, потягнула мене до міста. Легко одягнені, ми пробігли декілька кілометрів до самого міста, а потім ще стільки ж до вокзалу. Туман м’яко закутав і будівлю, і колії, і все на світі, включно з нами. А ще було дуже холодно. Карна зачаровано видивлялась потяга і милозвучно кашляла, як курець з двадцятирічним стажем. Судячи по іржавим рейкам і обшарпаній будівлі вокзалу, яка прийняла свою істинну подобу, як тільки розсіявся туман, залізниця не працювала також років з двадцять. Я була зла, розлючена до краю, кричала на Карну через кашель, а вона тільки винувато посміхалась і пояснювала: колись сюди приїхав один єдиний чоловік і його ніхто не зустрів. І що це мали врешті зробити ми. На мої запитання про те, коли(?!!) він приїхав, Карна тільки розводила руками. Потім ми обидві з цього сміялись. Власне, я сміялась, а Карна реготала аж заходилась через щось своє.
І це продовжувалось кожен день, кожну мить з нею. Вона або бачила більше, ніж я, або жила в зовсім іншому світі. Або просто вигадувала для себе те життя, яке хотіла. А мені боліло в грудях щораз, коли вона придумувала нову витівку. Я хвилювалась за неї. Я так її любила. Люблю.
Естонці бісять мене так, як і вона тоді. По-доброму.
Коли було вітряно, Карна відчиняла всі вікна. Коли йшов дощ – йшла танцювати під ним, при чому сама з собою, бо я, бачте, не чую музики… Як спека роз'їдала шкіра, то її несли чорти до людей. Під час однієї з таких мандрівок їй стало погано. Моя Карна відключилась просто на вулиці. У ту мить мені здалось, що вона навіть перестала дихати. Моя Карна. Люди, які проходили повз навіть не звертали на це уваги… Я з останніх сил затягнула її в найближчу будівлю і згодом Карна прийшла до тями. Якось невдало пожартувала і відразу взялась розглядати те місце, де ми були. Зазвичай її тягнуло на горішні поверхи, але цього разу, промовивши, що час уже звикати до землі, Карна полізла в підвал. Світло ніяк не вмикалось, але вона продовжувала і продовжувала клацати вмикачем. Мої слова про перегорілу або відсутню лампочку, до уваги звісно не брались. Карна клацала до тих пір поки воно не загорілось, а потім показала мені язика і пірнула вниз по сходах. Підвал виявився дуже просторим і схожим на притулок серійного убивці. Всі стіни були заліплені портретами різних людей. Що особливо – намальовані.
Олівцем, ручками, лаком для нігтів, акварельними фарбами,
кавою, блискітками невідомого походження, наклеєними
нитками, чимось брудно-помаранчевим і схожим на кров,
вугіллям, пастеллю(підказала Карна), фарбою того ж кольору,
що і підлога, маркерами, тушшю, тушшю для вій, губною
помадою, чимось масним, пилюкою(?!), тональним кремом
(припудреним – підказала Карна), білилом, синькою, косметичним
олівцем, хірургічним маркером(підказала Карна), «вибиті» голкою,
вирізані за трафаретом, йодом, розчином марганцю, зеленкою,
іржею(підказала Карна), слабким відваром дубової кори(підказала Карна,
котра на той час, здавалось, знає все на світі), і врешті справжніми олійними
фарбами.
Сотні облич, сотні очей, усмішок, виразів, різноманітні клапті паперу і абсурдне малювання непридатним матеріалом по непридатній основі. Це вражало і лякало водночас. Найбільше було портретів двох чоловіків: одного схожого на цигана азіатського походження, а іншого з дуже красивим профілем(всі малюнки були в профіль). Останній був обов’язково зображений «придатним по придатному». Очі Карни світились, вона сама стояла з роззявленим ротом і роздивлялась кожен малюнок до найменших подробиць, час від часу пояснюючи як саме довелось малювати те чи інше авторці. Авторці, ага. Карна завжди була попереду… Чи позаду, бо звідки вона могла все те знати. У підвалі(це мене навіть не здивувало) знаходилась радіостанція. Карна відразу почала натискати на всі можливі кнопки, перевіряти цілісність і правильність під’єднання кабелів. Відчинила всі шухляди, передивилась усі папери, задумано усміхалась і розказувала мені якусь казку, плутаючись і по кілька разів повторюючи одне і те ж. Навіть без годинника я зрозуміла, що нам давно уже пора було повертатись додому. «Ні, - сказала Карна – ми залишаємось.»
Мені особисто в ту ніч було дуже незручно спати на вузькій канапі, під бурмотіння крізь сон любої Карни. А вона прокинулась сповнена енергії і ентузіазму. Та це ж Карна.
Дві доби поспіль без перерви на сон я вичитувала в небуття не вичитані ефіри. Коли голос остаточно починав хрипіти, естафету перебрала на себе Карна. Цікаві сценарії, цікаві, але не озвучені до цього думки лились в радіопростір, ламаючи просторово-часовий континуум. Карна ставила потрібну музику. Втоми практично не було, наші голоси оживляли цю дивну радіостанцію, а Карна була на стільки щаслива, що навіть я відчула себе безтурботною дивлячись на неї. Після того ми проспали декілька діб і вона знову почала шукати втілення і варіації для свого божевілля.
Літо у Таллінні не має жодної з тих фарб, які були літом з Карною. Кажуть, я сивію. Тут дощить.
Таллінн має ен радіостанцій:
90.5/ 90.2/ 97.2/ 98.4/ 95.5/ 90.6/ 99.3/ 100.0/ 97.8/ 98.4/ 106.6/ 104.1/ 96.6/ 88.3/ 95.4/ 98.4/ 105.8/ 88.8/ 103.1/ 97.8/ 101.6/ 103.5/ 97.2/ 91.5/ 94.5/ 100.7/ 102.1/ 89.6/ 104.9/ 103.5/ 93.2/ 90.2/ 101.1/ 87.9/ 106.2/ 103.7/ 103.1/ 94.5/ 0.612/
У мене завжди ввімкнене радіо.
Я чекаю на наш ефір.
Я чекаю на наш ефір.
Я чекаю на наш ефір.
Я чекаю на наш ефір.
Я чекаю на наш ефір.
Я чекаю на наш ефір.
Я чекаю на наш ефір.
Я чекаю на наш ефір.
Я чекаю на наш ефір.
Я чекаю на наш ефір.
Я чекаю на наш ефір.
Я чекаю на наш ефір.
ID:
448672
Рубрика: Інше
дата надходження: 12.09.2013 18:19:35
© дата внесення змiн: 15.09.2013 12:40:46
автор: Данайя Сугестія
Вкажіть причину вашої скарги
|
