Іноді восени трапляються такі дощові миті, коли світ навколо не тішить своїми барвами. Тоді якось дико і нестерпно на душі. Важко знайти затишок у куточку свого серця, шукаючи себе у безодні думок та людей. Хочеться надії, обіймів, теплих слів, хоча б кілька особливих митей, наділених щастям. І тоді... Якось байдуже і важко... Якось не так... Якийсь неспокій в атмосфері осені... Дива не торкають наше серце, слова не гріють душу, сонце не світить яскравіше після дощу, а мрії забувають про наше існування... Натомість так хочеться безмежності... Хочеться справжньості... Хочеться любові. Хочеться віри в осінню казку, яка творить куточок раю на землі... Хочеться добрих книг і травневого тепла зі смаком лініх волошок. Здається,- світ розівчився пошепки говорити про щастя, люди так і не зуміли тримати небо у долонях, чи знаходити клаптик веселки у своїй кишені. Ми щодня вчимося простих істин, забуваючи про головне: для того, щоб отримати радість,- треба радіти; щоб тішила осінь- потрібно її відчути; щоб здійснювались мрії- їх творити; щоб любити- просто мати серце, на дні якого Бог, молитва, навколишній світ, люди, які наповнюють його своїми мріями та Україна, а все решта... Хіба має значення?..