І знову ця осінь... Заставляє битися моє серце із швидкістю світової хвилі, замріятись, вдихнути її красу, вчить пробачати, закохуватись у життя, жити... А раптом захотілося бути щасливою... Точно! І зовсім не боятися... Так! Просто не питати Неба, що для мене готує доля завтра... Пробачати, молитись, вірити, дарувати усмішку перехожим вулиці, з нетерпінням чекати весну, плекати кожний її подих. І дарма, що я і досі не знаю, як пахне розмарин, іноді спотикаюсь із швидкістю шість разів за дві години, часто боюсь своїх бажань, ніхто мені не може заборонити залишатися собою,- наївним дівчиськом, якому для повного щастя треба так мало- просто бачити усмішки дорогих людей, і тих, кого ще не знаю...
