. Лариса з мамою поспішали до автобуса, який от-от мав від”їхати до Києва. Провідали батечка, поклали на могилку квіти та й – додому. Мама дріботіла, шаркала по тротуару непевними ногами. Вісімдесят років вже дивиться, як сонечко ранками викочується. Тільки для неї воно раніше виглядало над лісом, коли був живий її чоловік. А зараз – довго мандрує між дахами міських хмарочосів, поки таки дотеліпається перед її очі.
Зайшли в автобус, коли водій вже завів двигуна. Посадовивши маму на вільне місце, Лариса сіла біля якоїсь жінки. Задумалась, згадуючи веселого й люблячого свого батька.
- Ларка, це ти? Не впізнаєш мене? – торкнулася Ларисиної руки сусідка.
О, так це ж – Неля, колишня однокласниця. Ледь упізнала. Сорок років так змінюють людину…
На очах Нелі блищали сльози, вона була сумною і нещасною.
- Нелю, вибач, але що у тебе трапилося?
- Біда у мене, Ларочко. Оце їздила до батька, провідала його. Він же зостався сам. Мама померла шість років тому. А зараз батько став таким слабким, вже не ходить по хаті, повзає тільки. Мені його так жаль, аж серце розривається! Оце вибрала день, поїхала, викопала картоплю, бо сам же не здатен, - хлюпала носом Неля, притримуючи товстими ногами купу лантухів, що майже сягали підборіддя – дари саду й городу. А сльози текли по щокам і скочувалися до перлів на шиї.
Але сліз надовго не вистачило. Неля повідала про своє життя. Дочка вийшла заміж за грузинського дипломата, не бідує, їздить по світу. Має онуку. А сама з чоловіком коротають свій вік на пенсії, у трикімнатній квартирі. Ага, ще був кіт. Маркіз. Та помер три місяці тому. Нелині очі знову наповнилися слізьми.
Виплакавшись, вона трохи поклацала мобільником:
- Дивися, який гарнюній. Мій дорогенький! Він таким був розумником, ти би тільки знала!
З маленького екрану на Ларису дивилося чудернацьке лупате котяче створіння з доволі скептичною хижою міною. Порода, видно по всьому, була дуже коштовною. Здавалося, ніби хтось, не дуже переймаючись результатом, зацідив у писок тваринці безжально кулаком, від чого ніс затисло десь усередину між вухами, а очі натомість вискочили з орбіт.
Лариса з мамою виходили раніше Нелі, щоб пересісти на свою маршрутку. Неля продиктувала Ларисі номер свого домашнього телефону з проханням обов”язково подзвонити, якщо вже після стількох років вони зустрілися.
Лариса знала, що дзвонити не буде.
Ні. Не згодний. Суть оповідання вгадувалась зразу, як тільки подруги зустрілися, а от завершення цього повинне було бути логічним з точки зору головної героїні. І це Вам вдалося зробити! Не зменшуйте досягнення!
Ліоліна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
у кожного своя біда :хтось не може хліба купити, а хтось сумочку з останньоï колекції ...
Мою сусідку діти згадують лише у день пенсіï ...
Гарна проза!!!
Ліоліна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Біда.., коли сили покидають тіло, а руки звиклі до роботи не можуть без неї, тай не проживеш без цього на селі, а до дітей у місто з рідного обійстя їхати не хочеться.
Ліоліна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
... та все ж , вірніше, не беруть - нащо така морока?
з котом - менше
дякую, Валя
Новый для тебя жанр... Попробовала - и получилось! Лина, молодец! Без нажима, без излишнего морализаторства. Читатель должен сам сделать выводы! 5 баллов, даже без вопросов!
Ліоліна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Спасибо, Свет! Проза была - но в разделе о природе.
А насчет выводов - знаю, каждый видит проблему отцов-детей по-своему, спорить бесполезно. Просто высказываешь свою точку зрения.